(роздуми над книжкою «Мова-меч: як говорила радянська імперія»)
2023 рік подарував Україні, можна сказати, фундаментальну книжку. Авторка її – Євгенія Кузнєцова, вже відома читачам завдяки художній історії під назвою «Спитати Мієчку» та етнографічному путівникові «Готуємо в журбі». Нове видання «Мова меч» – це досить легка та зрозуміла, водночас серйозна й болюча праця з соціолінгвістики. Видавництво «Твоя підпільна гуманітарка» випустило у світ шість тисяч примірників книжки Євгенії з ілюстраціями Нікіти Тітова. У передмові авторка також натякає, що згодом має бути опублікована й електронна версія.
Зізнатися, YouTube-канал Кузнєцової, частина матеріалів якого ввійшла до цієї книжки, мене спочатку не надто зацікавив. Відео видавались мені наївними й неаргументованими, схожими на намагання «хутенько розказати» про те, що потребує тривалих роздумів і промовистих деталей. А коли блогерка назвала «першоджерелом» фрази «Українська – мова села» аж радянського (!) мовознавця Георгія Данілова (буцімто до 1929 р., тобто до виходу друком його статті, стереотипу про «селянську», «мужичу» мову не існувало в Російській імперії), я була певна: якщо й книжка буде написана в такому дусі, я її точно не куплю.
Проте надрукований текст, як виявилося, має небагато спільного з розповідями Євгенії на ютубі. Це найвиваженіша українська книжка про зросійщення – з усіх, що я будь-коли читала. А головне – крізь усю велику (374 сторінки, 101 розділ-нарис) протягнуто червону – ні, не нитку – гостру волосінь: «Російська імперія здатна існувати, тільки перетворюючи на згарища інші країни і виймаючи душу з інших народів та інших культур». І навіть якщо читач не погоджується з наступним реченням авторки про те, що душа народу – його мова, – ці слова вріжуться в його серце й навіть у тіло.
Тому однозначний мій вирок: читати!
Про авторку
Євгенія Кузнєцова – письменниця, перекладачка, випускниця Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, докторка філософії в галузі міжнародних і міжкультурних досліджень університету Деусто (Іспанія).
Завдяки перекладацькому таланту Євгенії українські читачі тепер мають і книжку з бізнесу «MBA в домашніх умовах», і книжку про «параноїдальне» батьківство «Крихкість інтернет-покоління», і «Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими» й багато інших перекладних текстів українською.
Я повністю довіряю Кузнєцовій: людина, яка, досконало знаючи західноєвропейські мови, впродовж багатьох років докладається до поширення української, напевне знає, чому це важливо.
Чому така назва?
Перше, що спадає на думку – особливо філологам, напевно, – це рядки з Лесі Українки: «Слово, (…) чом ти не гострий, безжалісний меч, той, що здійма вражі голови з плеч?» Але «це дещо інше». «Мова-меч» – книжка про каральний меч російського тоталітаризму. І наші рідні мови – як українська, так і мови малих, поневолених народів мають стати щитом, що захистить від імперії.
Підзаголовок «Як говорила радянська імперія» вже обіцяє, що читачам покажуть непрості стосунки наших прадідів і прабабусь, бабусь і дідусів та навіть наших батьків із рідною мовою, місцевою говіркою, «вєлікім і могучім общєпонятним» та з самими собою. І тут ітиметься не лише про репресії розробників українського правопису 1928 року, не лише про наближення всіх мов СРСР до російської в максимально ґвалтовний спосіб, а й про обман, про ілюзію свободи, про панічні атаки та безпорадність окупованих народів. Говорити – це ж не лише користуватись мовою. Це також – подавати голос, щоб його чули та зважали на нього.
Від цитат Сталіна моторошно, цитати з Троцького люто вибішують, рядки анонімного білоруського поета доводять до сліз. Якщо читати в «Мові-мечі» лише сторінки, забарвлені в червоне, виникає враження, ніби ти потрапив до божевільні. Бо так воно й було: божевільня, катівня, тюрма – одним словом, радянська імперія. Запах крові, що її проливали кати, аби підтримувати свіжість червоного кольору – кольору прапора СРСР.
Мовна травма, мовна реальність, мовні шаблони…
Усі розділи книжки «Мова-меч» достатньо короткі, їх можна прочитати за кілька хвилин, а думати над ними мусиш двадцять чотири години на добу. До того ж кожен з них збагачений покликаннями на джерела: як хто й не вірить – обов’язково перевірить.
Авторка вживає терміни, що позначають складні соціолінгвістичні поняття. Так, у її арсеналі є «мовна травма», «футуристична “мовна інженерія”», «мовні шаблони». І щоразу Євгенія Кузнєцова фахово, як досвідчена перекладачка, пояснює, чому в Союзі не можна було перекладати англійською слово «профспілка» як trade union і чому в російськомовному варіанті «Ловця в житі» Селінджера відсутнє слово goddam «бісовий».
На відміну від інших праць такого штибу, «Мова-меч» зосереджена не лише на українському питанні, а мотивує сучасного читача приміряти на себе життя різних народів, окупованих радянською імперією. Так, ми дізнаємося про російськомовні інтернати, в яких дітей змушували зрікатися рідної мови. Читаємо й про насильницьке «впихання» російських слів у тюркські мови, щоб створити ілюзію, буцімто саме совєти, радянці принесли з собою освіту та культуру, якої не було в «диких» народів утворення до СРСР. Читачі знайдуть обґрунтоване пояснення, чому навіть під час коренізації радянські громадяни вивчали рідні мови неохоче, натомість налягали на російську. І – будете здивовані! – зовсім не тому, що не мали національної гідності. Просто… але стоп, це вже спойлер.
Розділи, присвячені латинізації в радянській імперії, можливо, трішки осмикають наших сучасників, охочих «перейти на латинку, щоб геть від Москви», якщо уявлять собі, як Москва за допомогою латинки наближала інші мови до російської (зненацька!). Але й розповідь про кирилізацію, названа «Повний назад» покаже, як Московія загойдувала поневолені народи не лише на емоційних, але й на інтелектуальних гойдалках. Тому… вирішуйте самі.
Інколи з гумором
Попри те що тема, опрацьована в «Мові-мечі», трагічна, однак авторка не позбавляє читачів тієї крапельки позитиву, який цілком відповідає незламному духу українців в усі часи. Так і уявляєш, як прості робітники самі, замість учених-мовознавців, розставляють наголоси в словах. Євгенія Кузнєцова стисло розповідає про романтичні стосунки шотландця і грузинки – батьків ексцентричного псевдонауковця Ніколая Марра, котрий, вирісши – і далі вже було геть не весело! – отруїв життя десяткам учених-філологів. А ще завершує книжку теплими спогадами про свого прадіда, життя якого певною мірою надихнуло авторку на її написання.
Смішно та водночас сумно читати розділ «Не Нюнько, а Побєдін», де радянізація (зросійщення) прізвищ (у дусі «Мина Мазайла» чи «За двома зайцями», тільки ще абсурдніше) торкнулася й українських козацьких – Жуйборода, Тягнирядно, – і «релігійних», як-от Архангельський чи Церковний. І ви, доки не прочитаєте книжку, ніколи не здогадаєтеся, які прізвища обирали натомість.
А коли дізнає́шся, як спотворювали біографію та творчість Роберта Бернса, розумієш, наскільки важливі наші українські переклади його поезії (Василя Мисика, Миколи Лукаша), в яких, хоч і багато художнього домислу, проте точно немає такої брехні, щоб замість Англії була згадана Росія.
Серіали? Щоби що?
Загалом книжка справляє вау-ефект, хоча інколи хочеться вигукнути: «Та ну, дідько!» Наприклад, у розділі «Образ українця в радянському державному гуморі» авторка навіщось згадує не радянський, а вже федерально-російський серіал 2000-х, що його продюсував зовсім не державний телеканал. Дует «Тарапунька і Штепсель» (як ілюстрацію приниження українця в СРСР) можна цілком зарахувати до класики. Однак цінність згадування низькопробного серіалу двотисячних з непристойними, криво перекладеними з англійського оригіналу жартами сумнівна. Єдиний ефект, якого можна досягти – однолітки Євгенії знову нишком ввімкнуть цей ситком, щоб журливо поностальгувати за юними літами. Бо навіть Христа спокушав сатана, а що казати про звичайних людей.
Але це не зменшує ні наукової, ні суспільної вартості книжки «Мова-меч». Бо ж головний персонаж тут – радянська імперія, і тут оповідають про її злочини. І про те, що загроза євразійства активізувалась ще до повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Просто ми, українці, були надто зайняті виживанням, щоб звернути на це увагу.
Мовна цензура – це радянський спадок
Ви, мабуть, помічали, як мовці, котрі до того ж знають мову погано, люблять виправляти інших? І як складно бува їм довести, що в українській мові можливі варіанти, що не варто зводити все до одного «еталона»! Євгенія Кузнєцова припускає: поділ слів, наголосів, висловів на «правильні» та «гріховні», звичка наполягати, що якось говорити не можна, – це відголоски радянського пуризму, культу «очищення мови». Тож, якщо комусь раптом шалено закортить повчати, «як правильно», перевірте: чи, бува, не завалялися в хатній шафі серп з молотом?..
І наостанок
Книжку Євгенії Кузнєцової однозначно є сенс купувати. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з написаним, та будь-що ця збірка соціолінгвістичних роздумів допоможе глибше зрозуміти, чому все «так історично склалося» та як це можна виправити тут і зараз.
І приєднаюсь до слів авторки: «Дякую Збройним силам України, що ця книжка вийшла у незалежній Україні».