Батько одразу перейшов на українську зі мною. Він набагато більше помиляється, але спілкується. Мама теж, хоча трошки пізніше, соромилася помилятися. Але зараз намагається: надсилає голосові, дзвонить, пише мені українською.
Як переходити на українську? Просто в лоба: отак вирішив і переходиш. Якщо ти хочеш – просто бери і роби, і це прийде з часом.
Соціальні мережі сприйняли класно. Одразу багато хто писав, що молодець, що перейшов на українську, підтримували мене люди. В принципі, тільки ру…,ня написала: о, перевзувся, на українську перейшов! А якщо так мені писали, то я відповідав просто: я тебе не розумію!
Мабуть, наш президент є прикладом, – який одразу перейшов. І коли є нюанси – такі ситуації, коли хтось там йому говорить російською, – то він надіває вухо і йому перекладають українською. І ти розумієш, що і сам хочеш теж вчити, бо це приклад, це круто.
Я не можу сказати, що я чогось не розумів, бо я все ж таки давно живу в Києві, але спілкуватися українською – це інше, це складніше. Минулого року було просто так, що я вийшов і сказав: давайте брати час із 6 до 22 вечора, це зазвичай, коли хочеться спілкуватися, то давайте спілкуватися тільки українською. Отак от в лоб і все. А оскільки в мене більшість людей, з ким я жив, вони із Донецька, і що найцікавіше, ці люди вільно спілкуються українською, то вони мені в цьому і допомагали: виправляли, підказували, коли я щось не так казав. Це було більше не для них, а для мене, я цього хотів. Бо вони спілкувалися на роботі українською, а я ні. І я попросив допомоги. І вони сказали: без проблем. Ми навіть хотіли ввести якісь штрафи, коли забуваєш слова.
Багато людей у нас, як виявилося, насправді спілкуються українською. Просто хтось не хотів або ситуація не дозволяла. Коли я перейшов, навколо мене всі такі: о, давай, будемо допомагати, будемо спілкуватися. І все прийшло до того, що російська поступово забувається.
Коли між тренуваннями у тебе три години, і тобі ще потрібно поспілкуватися з вчителем української, а ти ще хочеш трошки поспати. А було таке, що я лікував руку і їздив із Києва в Бровари. І я казав вчителю: у мене немає години, можна так, що пів години я їду туди і ми поспілкуємося по телефону, потім роблю там всі процедури і на шляху назад ми ще поспілкуємося? І вона завжди, коли був час, допомагала і підлаштовувалася. І 30 хв там, 20 хв там. І потрошку збираєш цю годину на день.
Вісім годин спиш, а решту часу спілкуєшся українською. Із вчителем годину-півтори стабільно я займаюся. Не щодня – через день, через два. Бо буває, повірите, вийдеш із душу і через кілька хвилин уже спиш. Бо коли ти не готуєшся до змагань – це один режим. Коли готуєшся до Чемпіонату світу – це зовсім інший режим. Це дуже складно. А мені повертатися, наздоганяти це ще складніше.
З часом ми знайшли вчителя і я почав займатися українською. І це дало дуже потужний поштовх для того, щоб я набагато комфортніше почувався. Бо ми 90% часу спілкувалися на спортивні теми – про те, що мені потрібно. І ми постійно практикувалися, в мене брали інтерв’ю. І отак крок за кроком мені це додавало впевненості і ставало набагато спокійніше спілкуватися.
Як і в кінотеатрах, так і вдома, коли обираємо якісь фільми чи серіали, то дивимося лише українською. Вона постійно на слуху. Просто це практика. Я думаю, що це як зона комфорту: коли ти переходиш на іншу мову, то просто потрібен час, щоб ти звик і зрозумів, що нічого страшного немає, якщо ти помиляєшся. Просто спілкуйся! Тобі твої друзі будуть допомагати.
На спортивній базі з тими, з ким я живу, ми спілкуємося українською. Бо нам це потрібно для спорту також. Бувають такі ситуації на виступах, коли ти завжди раніше кричав такі слова, які ми казали російською. А тепер нам треба казати українською, просто звикнути казати інші слова: стояти, тягни, сюди. І тому треба, щоб російське забулося і з’явилася нова звичка.
Мотивують гарні новини з фронту. Тому що у нас у Києві, слава богу, все є: світло, їжа, вода. Там у хлопців та дівчат інша ситуація. І коли вже хочеться сказати, що я втомився, відкладу на завтра, то думаєш: ага, так не можна, а якщо от вони всі теж так скажуть? Якщо так вони віддають свої життя за нашу країну, то ми в своїй праці повинні робити те ж саме.
Я як спортсмен маю міжнародну аудиторію. З перших днів ми почали висвітлювати в соціальних мережах, писати англійською, показувати, що відбувається, прильоти, будинки, лікарні.І саме на закордон, бо українцям не треба пояснювати, що ру…,ня – це нелюди. І для мене було дуже дивно, що ті українські спортсмени, що зараз знаходяться за кордоном, вони можуть бути лідерами, популярними, але коли ти не виставляєш все це в своїх соцмережах, не показуєш, то в мене немає слів. Бо люди не знають, іноземці думають, що все о’кей. Ви ж колись жили в Україні.
Я думаю, що просто потрібен час, щоб всі наші тренери перейшли на українську. В нас багато старших тренерів, яким складніше вивчати, яким 60 і більше років. Але я вважаю, що молоді одразу мають вчити і переходити. Тут все залежить від твого бажання: якщо ти хочеш, ти все зробиш і знайдеш, як і де спілкуватися.
Oleg Verniaiev є амбасадором наших серпневих курсів. Дякуємо Oleg Verniaiev за розмову та принципову позицію щодо української! Єдині в мові, єдині в боротьбі!
Цей вебінар створено Рухом Єдині за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст відео та тексту вебінару не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.