Я пам’ятаю, як це було: я на тренуваннях складав рими. Під час розминки, під час заминки я просто писав вірші.
У мене по лінії матері всі поляки, по лінії батька всі ассирійці, інших немає. Тим цікавіше було з українською. Як було її вчити? Класно! В родині нею ніхто не розмовляв абсолютно. От мене зацікавили педагоги. Мені по життю щастить з людьми і щастить із наставниками, з педагогами, за що я складаю велику дяку небесам.
Що стосується знайомства з українською мовою, я пам’ятаю тільки обриси. Це була школа, клас 5-й. Їїї звали, от я згадав, Шевченко Світлана Дмитрівна. Вона мала коротку зачіску. У дворі, у спальних районах таку зачіску можна було називати а ля пацанка. І співвідносно прокурений голос – тембр, яким можна було співати про важке життя. Але трапилося так, що вона познайомила тоді нас усіх у класі із твором, який називався “Дума про козака Голоту”. Це було перше знайомство з мовою. Це було за царя Панька, коли земля була тонка.
Спортивний інтернат, де я навчався від початку спортивної кар’єри, це 6 клас, здається мені, раніше не приймали. І вже звідти педагоги зробили свою справу щодо моєї скромної персони: вони взяли і зацікавили мене, аби я накинув оком на українську мову. І от перший рік, у нас вчительку звали Ніна Григорівна Хитра. Ніна Григорівна тоді правила 6-ю моделлю Жигулів, це було щось із ряду фантастики! Вона в інтернат приїздила за кермом, це були 1993-1994 роки. Ми були зачудовані. І її коронною фразою було “так, я повторюю ще раз” — до приводу і без приводу, і тим самим дисциплінувала. Це був клас, в якому навчалися легкоатлети, фехтувальники, борці, синхронні плавчині і навіть акробат Юра.
Отам все і вирішилося. Це був 7 клас і його прийняла в україномовні тенета заслужена працівниця культури, викладачка, велика патріотка України Галина Дмитрівна Чабаненко. І саме вона стала ідейним натхненником для мене на вивчення української мови у геть нашому російськомовному спортивному, та й не тільки спортивному середовищі. Вона жартома називала нас манкурти і яничари. І саме тоді нам прищепила любов до поезії. Саме Галина Дмитрівна прочинила ті двері й я зрозумів, наскільки кайфова, наскільки багатобарвна та глибока у нас мова, яку хочеться всотувати, а поготів хочеться її досліджувати й нею красиво говорити.
До слова, моя вчителька української Галина Дмитрівна постійно дивиться мої ефіри, дає зворотній зв’язок, це дуже круто. Це реальний Прометей для мене у вир і у світ української мови.
А потім раптом 2000 рік і я пишу добірку віршів українською мовою. Пишу їх на навчально-тренувальних зборах у Криму. Тоді і зараз українському. Це був Гурзуф, динамівська база. І там був дуже красивий вид на море з однієї сторони, а з іншої — на гори. І я написав один вірш про червоне вино.
Я тоді не дуже читав українською. Але от поезії – поезії! – ото зі мною просто відбулася трансформація. Я перечитав все, що можна було вдома перечитати, бо були українські книжки вдома, і все, що можна було взяти в інтернаті в бібліотеці з поетів, я перечитав усе. І воно мені настільки впало всередину, настільки мені ця мова здалася рідною, що зачудованню краю не було, і я навіть почав писати вірші українською. І говорити із вчителькою почав українською, бо крім цих бесід майже ніде не було можливості у нас не було.
Як потрапив на телебачення? Класична історія: в мене була сильна травма, потрібна була реабілітація. Але мені дуже хотілося бути у професії журналіста, телеведучого. Хотілося спортивних досліджень, дати популяризації українському спорту, адже тоді інтернет ще геть не був розвинений, тільки-тільки паростки починалися. І я пішов до спортивної редакції телеканалу “Київ”.
І перші мої ефіри, і всі інші завжди були українською, ще відтоді зі “Спорт 1”, в кадрі офіційне мовлення, в кадрі, здається я з 2005 року, російської не було. Російські могли бути якісь коментарі, якщо ти був героєм сюжету чи програми, а що стосується роботи в кадрі – виключно українською. І мені дуже подобалося! І подобається тепер, і я це несу всім, кому можна нести, це дуже круто!
Друзі-спортсмени переходять на українську. В публічній площині абсолютно всі, 99%, але ті, кого я знаю, з ким я спілкуюся, то абсолютно всі, російською ніхто публічної комунікації не веде. З переходом у непублічній, побутовій царині трошечки складніше. Але тим не менше, цей процес іде.
Що зміниться, якщо хоча би 80% українців будуть спілкуватися українською? Уже змінилося! Навіть співміряючи із часом до повномасштабного вторгнення, тотальна більшість спілкується українською, я не кажу, чи це 100%, чи 80%, кажу просто так на позир. Зміна приходить раніше, вона відбувається прямо зараз, коли ті недолюдки нищать міста, містечка, а головне – нищать українських людей. Українська мова, мені здається, похідна від усвідомлення, хто ми є. А якщо ми усвідомили, хто ми є, то якою ж іще мовою ми будемо говорити? Якщо ми ідентифікуємо себе як українці.
Зміни починаються зсередини, всередині себе ти усвідомлюєш. І зміни починаються з дещиці. Вони ж починаються з того, що ти можеш сміття донести до смітника. Що ти можеш, даруйте, десь не сплюнути в ліфті, не дай боже. Хай ті плювки краще будуть на обличчях ерефських терористів, а не на українських підлогах. Ось це, мені здається, змінює людину. А потім як похідна сприйняття для того, щоб назовні транслювати свої зміни – це мова.
Я би хотів сказати, що в мене змінилися пріоритети після 24 лютого. Але вони в мене змінилися ще з 2014 року. Так, в мене ще є кілька віршів російською з того періоду, один із яких називається “Убили друга”. Так, ще більше люті, ще більше відчаю, коли трагічні новини. Але ще більше зібраності, коли ти розумієш, що ти можеш бути ефективним на тому місці, де ти знаходишся, у допомозі тим, хто цієї допомоги потребує на фронті. Оце, мені здається, пріоритет повинен бути зараз для кожного з нас, хто в тилу і хто хоч якось може повпливати підтримкою на друзів, родичів, знайомих, хто на фронті. Це пріоритет номер один.
Такі люди у кожного з нас є, уже в кожного з нас. 1,5 роки вже повномасштабка. І я вважаю, що пріоритезація вона в своєчасності та адресності допомоги тим, хто захищає Україну. І це не тільки гривня. Що стосується доброго слова, ми про це часто забуваємо. А люди дуже сильно – іноді дуже сильно – воліють почути це добре слово. Потрібно про це пам’ятати, це має бути таким брейн-тату.
Опора головна – це люди. Особисто для мене, що ще мене збирає – це спорт і література. Це дві такі історії гуманітарних, які опорами так собі їх назвати, а от дисциплінують вони особисто мене точно.
Із 2015 року я прочитав певно дві книжки російською, а так всі українськомовні. Переклади я всі читав тільки українською мовою, у нас переклади просто фантастичні. У нас перекладачі просто красунчики! Я колосальне задоволення отримую, коли читаю книжки українською, і так само, коли фільми з українським дубляжем дивлюся. Наші актори дубляжу просто браво! Вони теж напучують людей, щоби шукати знову саме українською мовою переклади.
Я читаю лірику. Візьмемо класика Ліну Василівну Костенко. Це жива легенда, це не просто майстер слова, це – архітектор української мови. Її читати – це не просто задоволення, це просвітництво себе. Костенко-Сосюра-Симоненко — це класика. І якщо вона заходить, я би ще радив Миколу Вінграновського. Він же найпристраснішим вважається поетом 20 століття.
У чому плюс поезії? Це кліповість. За дві хвилини ти можеш прочитати, тобі не потрібно читати цілий розділ. В нашому реактивному світі, в реактивному часі це дуже велика перевага.
Цей вебінар створено Рухом Єдині за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст відео та тексту вебінару не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.