“Під час чергового обстрілу України, я вирішила, що треба трансформувати злість в щось корисне. Я тимчасово знаходжуся у Франції, в місті Нансі. В мене народився син і мені було важливо, щоб всі члени моєї родини говорили з ним українською. Щоб допомогти їм та підтримати інших у переході на українську, я вирішила створити розмовний клуб”, – розповідає про свою ідею Євгенія Бастрикіна, журналістка та ініціаторка зустрічей “Єдині” у Нансі.
“Багато років росія нищила нашу культуру, забороняла українську мову та спотворювала самоідентифікацію українців. Тож маємо цілі покоління, які не бажають, чи соромляться говорити українською, бо все життя спілкувалися російською. Наразі багато українців перебуває закордоном, і в мене крається серце, коли люди не розуміють важливість мови та продовжують популяризувати російську. Я розумію, що агресією не змінити їхнього рішення, але можна надати можливість вивчати та практикувати українську.
Слідкую за діяльністю “Єдині” в інстаграмі, тож знала, що в них є курс, який спеціально адаптований для розмовного клубу за кордоном. Далі моєю головною задачею було знайти філолога української мови, який на волонтерських засадах погодиться проводити заняття. Тож я написала в усі телеграм канали для українців Нансі й невдовзі отримала повідомлення від філологині та журналістки Галини Щерби.
Разом з нею нам вдалося створити розмовний клуб, де українці можуть покращувати свої мовні навички, дізнаватися більше про традиції та культуру, спілкуватися з однодумцями. В мене є надія, що це допоможе не втратити зв’язок із Україною і після війни кожен захоче повернутися додому”.
А її колежанка в Нансі Галина Щерба, що стала модераторкою клубу, загалом у дорозі вдвічі довше, ніж триває зустріч, але з нетерпінням чекає кожної зустрічі. Якось в телеграм-спільноті міста Нансі побачила запитання: «Чи є в групі філологи?». Зразу відгукнулася на нього. Так ми познайомилися з журналісткою з Києва Євгенією. Вона запропонувала долучитися до Руху Єдині і організувати в Нансі розмовний клуб. Звісно, я загорілася, тим більше, що маю і філологічну, і журналістську освіти та великий досвід роботи у медіа. Зараз на мені – творча частина: я двічі пройшла навчання від «Єдині», готувала плани, сценарії, шукала досвід інших.
Женя взяла на себе вирішення всіх організаційних питань. Пошук приміщення став справжнім випробуванням, нічого не могли знайти, щоб поблизу і без оплати. Мені треба поруч з вокзалом, бо приїжджаю здалеку і відразу їду назад. З маленьким синочком на руках Женя оббігала навколишні медіатеки, бібліотеки, зверталася в асоціації українців – ідеального варіанту так і не було. Або занадто далеко, або на ремонті, або в потрібний час там інші активності. Вирішили вже не тягнути, а починати збори в кафе, далі – по ситуації.
Женя зробила гарну афішу і розмістила анонс та реєстраційну форму у місцеві українські групи в телеграмі, щоб розуміти, скільки є охочих. Звісно, ми дуже хвилювалися: а раптом ніхто не прийде? Дуже раділи, коли записалися перші учасниці.
Уявляєте, ввечері напередодні перших зборів отримуємо пропозицію щодо безоплатного приміщення якраз в центрі міста і поруч з вокзалом! Підготовчі процеси тривали загалом 1,5-2 місяці, потребували багато зусиль та ентузіазму і трохи нервів) Але воно того було варте.
На першу зустріч прийшли не знайомі між собою люди, які хотіли живого спілкування зі «своїми», мали бажання дізнаватися більше про українську історію і культуру та поширювати українську мову за кордоном. Зараз із нами представники різних поколінь і професій – студенти, мами з дітками, старші люди. На друге зібрання привели вже рідних і друзів. Вже можна говорити про те, що у межах нашого розмовного клубу відбувається ще й обмін життєвим досвідом, а також налагоджуються ті самі горизонтальні соціальні зв’язки – люди знайомляться, проводять час в приємному товаристві, вже й допомагають один одному вирішувати різні побутові питання і навіть ходять у гості.
Мене дуже тішить, що наші учасники та учасниці – активні, творчі, пропонують свої ідеї для наступних зустрічей. Протягом тижня я провела експеримент – щодня додавала в телеграм чат клубу коротку інформацію про українського культурного діяча чи діячку, які народилися саме в цей день у різні роки, або пам’ятну дату української історії. Після обговорення ми зійшлися на думці продовжувати цю традицію і надалі – для багатьох ці імена стали відкриттям.
“Враховуючи потужну російську пропаганду в країнах Європи і наявність численної російської діаспори, залучення людей до вивчення української мови, культури за кордоном – це дуже актуально. Я давно мріяла про подібний розмовний клуб, не раз намагалася долучитися до різних освітніх проєктів, але це було практично нереально, бо перебуваю зараз в маленькому провінційному містечку, далеко від мегаполісів, де є потужні українські громади.
Взагалі, українська за кордоном – один зі способів самоідентифікації та розпізнавання “свій – чужий”. Ідея українського розмовного клубу у французькому місті Нансі (Лотарингія) втілилася завдяки прагненню наполегливості нашого «моторчика» – ініціаторки Євгенії Бастрикіної – та підтримці Руху Єдині. У кожної з нас своя історія евакуації чи перебування в чужій країні, але нас об’єднало саме бажання «живого» спілкування українською.
Я вдячна Руху Єдині за підтримку та супровід нашої ініціативи, моїй любій Євгенії за її невтомність та ентузіазм і всім учасницям та учасникам нашого українського розмовного клубу – за щирість, активність та небайдужість! Українська єднає, тож говорімо українською і гуртуймося заради України!”
Гуртуймося навколо української та опановуймо її!