Чому варто відмовлятися від слова “Донбас”? Що формувало ідентичність Донеччини та Луганщини? 16 травня 2025 року провели зустріч із Катериною Зарембо та Сергієм Стукановим — це була розмова про інший Схід, цілеспрямований, готовий ризикувати життям за те, щоб лишатися українським.
На жаль, більшість із нас, особливо в доінтернетну епоху, отримувала спотворене уявлення про Донеччину та Луганщину. Часто український Схід сприймали як нібито бандитський край, де живуть виключно прихильники “русского міра”.
Тому вкрай важливо почути про Донецьку та Луганську області те, що про них знають фахові дослідники та корінні жителі, а не те, що переказує російська пропаганда.
Чому Катерина Зарембо написала книжку про український спротив на Сході? Як почувався Сергій Стуканов у 2022 році, коли те, що переживали жителі Донеччини й Луганщини з 2014 року, сталося з усією Україною? Про це та інше говорили під час зустрічі 16 травня 2025 року, присвяченій історії та сучасності українського Сходу.
Український Схід — два полюси, або Як постала книжка Катерини Зарембо
“Схід українського сонця” — важливий етап у переосмисленні регіону (якщо говорити про загальноукраїнську думку). Вона показує інший Схід, іншу Донеччину й Луганщину.
Нагадаємо, що в 2018 р. Денис Казанський та Марина Воротинцева написали книжку “Як Україна втрачала Донбас” — про ті проросійські рухи, які діяли на Донеччині. Книжка Зарембо “Схід українського сонця” — це другий “полюс”, він про те, як східні регіони боролися за українську ідентичність.
Катерина Зарембо — киянка, після Революції гідності не мала прямого зв’язку з Донеччиною та Луганщиною. Але історії вихідців із цих регіонів так надихнули й наповнили авторку, що книжка просто не могла не бути написаною.
Катерина Зарембо:
“Через хвилю переселень з 2014 року я познайомилася з надзвичайно яскравими особистостями. І поставила собі запитання: у якому середовищі сформувалися ці люди? Чому я раніше нічого про них не знала? І я почала тягнути за ниточки. Що більше історій я чула, то більшу відповідальність відчувала за те, щоб донести ці історії загалу”.
Книжка побачила світ уже за часів повномасштабної війни. Воєнні події ще більше актуалізували цей текст.
Донеччина та Луганщина — проукраїнські чи проросійські?
Сергій Стуканов:
“Я спілкувався з переселенкою з Херсона. За її словами, Херсон пишався тим, що вони відбилися в 2014 від так званої “русской весни”, попри те що росія всіляко намагалася підбурити до проросійських поглядів.
Але в 2022 році, наголосила вона, ми побачили, що від нас нічого не залежить, коли в твоє місто в’їжджають танки та заходять озброєні люди. Беззбройні цивільні можуть, авжеж, виходити на мітинги, але коли росіяни вже стріляють і масово саджають на підвал, то ця стратегія опору набуває інших барв і форм”.
Медіа, на жаль, демонстрували викривлену картинку про те, що на Донеччині й Луганщині більшість за “русскій мір”. І за цією подачею, на жаль, губилася інша інформація про цей регіон — про те, що там були патріотичні українські рухи, відбувалися велелюдні мітинги, на яких українці ризикували життям, щоб продемонструвати світові, що вони не хочуть, щоб путін вводив війська”.
За два роки до проголошення незалежності України, в 1989 р., на історичному факультеті Донецького національного університету виникла українська патріотична організація “Курінь”. Її співзасновниками були спадкові козаки Вадим Задунайський та Дмитро Білий . “Курінь” мав кілька відділень, де вивчали бойові мистецтва, культуру, історію, влаштовували дискусії почали говорити навіть на заборонені теми (про Голодомор, про те, що СРСР дав Україні), обговорювали тему козацтва. Учасники “Куреня” першими почали ходити вертепом у місті на Різдво та святкувати Івана Купала”.
У 2006 році в Донецьку виникла організація “Поштовх”, головною метою якої було зміцнити українську свідомість. Очолив “Поштовх” студент історичного факультету Юрій Матущак. Організація мала свою газету, у якій публікував свої матеріали, наприклад, Юрій Андрухович. Завдяки “Поштовху” відбувся перший фестиваль вертепів.
Катерина Зарембо:
“Ректор Донецького університету був категорично проти ініціативи “Поштовху” щодо перейменування закладу на честь Василя Стуса. Поки хлопчики та дівчатка просто співали колядки, це ще можна було терпіти. Але коли зайшла розмова про символи, адміністрація одразу вирішила показати, де межі студентської влади. Проти “Поштовху” почалися репресії. Навіть ті, хто лише планував вступити до лав “Поштовху”, взялися погрожувати”.
Сергій Стуканов:
“Ми розуміли: не може такого бути, щоб росія, яка в 1990-х викручувала Україні руки, в 2000-х мов за помахом палички змінилась. Росія слабка, але вона зміцнюється і рано чи пізно знову прийде по “свої” території”.
Чому не варто Донецьку та Луганську області називати Донбасом?
Катерина Зарембо:
“По-перше, якщо поглянути на карту Луганської й Донецької областей та карту Донецького вугільного басейну, то вони не збігатимуться! Донбас, наприклад, зачіпає Дніпропетровську та навіть Ростовську область.
По-друге, окупанти продовжують будувати місцеву ідентичність на образах робітників, шахтарів. Тому коли ми говоримо про Донбас — це про штучно створену ідентичність, де є лише шахтарі, але немає митців, іншої інтелігенції. І, звичайно, немає козаків”.
Сергій Стуканов:
“Донбас — це міф, який за радянських часів містив ідею індустріалізації (шахти, фабрики, заводи, соціалістичні змагання). Звісно, регіон, де була руда, було вугілля, певною мірою забезпечував країні індустріалізацію. Тут відбувався соціалістичний експеримент із перетворення сільськогосподарської країни на промислову. Та насправді за цією картонною індустріалізацією ховалися голод і терор”.
Потрібно більше досліджувати українські рухи
Сергій Стуканов:
“У нас може створюватися враження, що окуповані території вже російські, бо перебувають під російським впливом. Тому важливо досліджувати рухи, які доводять, що попри тиск русифікації, радянізації Україна зберігала свою основу і завдяки яким у регіоні зароджувалися паростки українського життя”.