«Усе життя писали “Афіни”, хто придумав ці ваші “Атени”?» — бурчить мій брат, зупиняючи подкаст на цьому самому слові. «І що ж, тепер замість “філологія” казатимемо “тілологія”?» — фантазує подруга. «Писали раніше “Атени”, то все совєти з пантелику збили, переробили на “Афіни”!» — лунає у вухах голос колишнього бойфренда. «Зовсім уже схибнулися! В країні війна, а вони чубляться через якусь літеру!» — обурено грюкає дверима братова дружина.
Усе це страшенно бісить, бо мушу всіх вислухати й розсудити, а ще — встигнути доредагувати чергову статтю, де автор ніяк не може визначитися, чи він пише «міфологія», чи «мітологія», тому на різних сторінках у нього по-різному, й навіть інколи обидва варіанти трапляються в сусідніх абзацах. Урешті-решт я втомлено завалююся на ліжко, і сниться мені циркач-линвоходець над безоднею. На одному його плечі вмостилася літера «т», на іншому — «ф», і відчайдушний артист з останніх сил тримає рівновагу…
То все-таки — «кафедра» чи «катедра», га, славний чоловічку?
Це все євреї з греками!
Почнімо з того, що всі ті слова, про які розповідає параграф 123 Українського правопису–2019, — за походженням не наші. Вони прийшли в українську (але спершу, звісно ж, у старослов’янську) мову з давньогрецької (а часом і з давньоєврейської через давньогрецьку).Це відбувалося при перекладі християнської літератури, у який таких слів було повно-повнісінько.
Кожна мова, як відомо, чимось відрізняється від інших, і часто там виявляємо звуки, які в інших мовах відповідників не мають. Так сталося й цього разу. Слова, довкола яких стільки галасу — етер/ефір, міт/міф, — на місці т або ф мали дещо дивний звук, слов’янським мовам не властивий.
Цей звук розвинувся на місці грецького міжзубного приголосного [θ], трішки подібного до того, що маємо в англійському three. [θ] у грецькому алфавіті позначала літера «тета». Їй відповідала старослов’янська «фіта», що її використовували для написання слів грецького походження. Якби ми, наприклад, зберегли цю літеру в українській мові, то замість арифметика чи аритметика писали б ариθметика.
Погодьтеся, дуже важко вимовити чи написати якесь слово, якщо у твоїй рідній мові немає частини звуків, із яких воно складається. (Це як та відчайдушна господиня, яка збила дрон окупанта слоїком з огірками, бо більше нічого напохваті не мала!). Отже, мови, у яких котрийсь звук відсутній, а слово відтворити все одно треба, мусять обирати щось максимально схоже.
Узагалі грецькі та єврейські за походженням слова, де раніше була «фіта», в англійській мові пишуть із th: Bethlehem, logarithm, theater, Elisabeth… Зі слов’янських мов таку саму практику засвоїли чеська мова, вживаючи літеру т (Betlém), польська (eter), болгарська (маратон), cербська (апотеоза)… Чом же українські правописні й орфоепічні норми вимагають балансувати між ф і т, мов той линвоходець, боячись зірватися у прірву?
Бо не були ЄДИНІ
Ще в часи Київської Русі слова з літерою θ читали по-різному: в одних на місці θ з’являвся звук [т], в інших — [ф]. А взагалі старослов’янські тексти, — призначені для читання в церкві на богослужінні, житія святих, наукові трактати, повчальні християнські книги, — просто-таки рясніли цими фітами. Та раз у раз замість цієї літери помилково траплялися т або ф, що означало: ченці-переписувачі випадково записували слово так, як воно звучало у тій місцевості. Історик української мови Василь Німчук припускає: у найдавніших старослов’янських текстах на місці θ читали т, як в імені Варътоломѣи. У XIII столітті частіше-таки замість фіти з’являвся звук [ф] (а на письмі, відповідно, буква ф) у таких словах, як фєωдоры, нафанаилъ.
У староукраїнських пам’ятках XIV ст., як бачимо на прикладі ладану й темьяну, використовували т. Упродовж XV–XVIII ст., утім, писемні пам’ятки фіксують Федоръ, Федько, Тимофея, Фоми і Томка, Томаша, Калістенъ…
На початку XX ст. маємо варіанти написання Єротей, Марта, Методій, Тадей, Танас та Опанас, Текла й навіть Ахтанасій, Охтанас, Мехтодій, Хтадей… Олексій Павловський у своїй граматиці від 1918 р. використовував літеру θ, проте пояснював, що читати її потрібно як хвт. (Нічого собі орхвтографія!)
Правопис Всеукраїнської академії наук 1918–1922 рр., хоч і рекомендує написання катедра й аритметика, проте дозволяє «слова, де обидва варіанти можливі: Федір або Хведір».
У 20-х рр. XX ст. українські правописні правила вимагали писати у словах грецького походження т: катедра, патос. Так, 1921 р. у Херсоні вийшла друком розвідка «Найголовніші правила українського правопису» Федора (або ж Теодора) Шумлянського, де було сказано:
«У словах недавно або не дуже давно взятих чуже θ, th на письмі передаємо через т (не через ф): катедра, Атени, ортографія, міт (міф), анатома, апотегма, Бористен, логаритм, аритметика, патос, Пітагор, етер та ін.»
У 1923 р. у відомому сонеті «Київ — традиція» Микола Зеров також уживає т у слові міт:
Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив душею давній міт…
Надалі це правило використали й для правопису, затвердженого у 1928 р. Він нібито поклав край дискусії про «замінник тети/фіти». Однак це теж міт.
У скрипниківці все було чітко?
Правопис 1928 р., відомий як харківський, або ж скрипниківка, у параграфі 57 стверджує:
«Грецьке θ (th) передаємо через т (а не через ф): не тільки теа́тр, теоло́гія, бібліоте́ка,тео́рія, мето́да, атеї́зм, але й па́тос, ете́р, кате́дра, міт, ортогра́фія, аритме́тика, дитира́мб, логари́тм, етіо́пський, Пітаго́р, Ате́ни, Корі́нт, Мето́дій і т. ін.»
У принципі, логічно: адже ми кажемо ортопед, ортодоксальний, то чом же проблема в ортографії чи ортоепії? Проте й тут постать линвоходця (чи принаймні її тінь) заявляє про себе. Адже далі сказано таке:
«Так само: Теофа́н, Тео́дор, Теодо́сій, але Фе́дір (рідше Хведір), Тимофі́й, Афо́н (рідшеАтон), Хома́. Та коли ці ймення відносяться до людей Західньої Европи, то теж вживаємо Тома́, Тео́дор».
Тобто Федір — або навіть Хведір, але етіопський? Хома Методійович? Брати Тимофій і Теодосій?
Словом, єдність чи закономірність уживання т/ф у харківському правописі 1928 р. була досить крихкою. Адже народ говорить так, як говорить, так само хотів би й писати, тож не надто легко «спустити згори» такі рекомендації, які точно влаштують усіх.
Але радянська влада невдовзі таки зробила це. Тобто про «влаштують усіх» не скажу, а от про «спустити згори»…
Усе менше логіки, все більше зросійщення
У 1933 р. було запроважено новий правопис. Він був, за суттю своєю, продовженням постанови ЦК ВКП(б) від 1932 р. «Про придушення націоналізму в Україні». А як правопис може допомогти «придушувати націоналізм»? Правильно — всі ті риси, які відрізняють українську мову від російської, оголосити «націоналістичними» й усунути. Голова правописної комісії Андрій Олінтер, більш відомий як Андрій Хвиля, намагався викликати почуття провини в тих, хто обстоював правопис 1928 р. Зокрема, у книжці «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» він писав:
«Це (використання в українському правописі правил, яких не було в російському. —Авт.) (…) гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами».
Питання: чого це раптом «широким трудящим масам» було важко вивчати грамоту своєї рідної української мови, якою розмовляли їхні батьки, діди-прадіди? Втім, далі для «нездогадливих» роз’яснено:
«Правопис, ухвалений М. Скрипником 6 вересня 1928 р., скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар’єр між українською та російською мовою (…) Комісія, створена при НКО, переглянула „Український правопис“ (…). Основні виправлення стосувалися ліквідації всіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар’єр між українською та російською мовами».
Тобто зрозуміло, про які «широкі трудящі маси» насправді був клопіт. Про ті, які у 1922 р. окупували Україну й не розуміли української. І боялися не впливу «польської та чеської буржуазної культури» на українську мову, а того, що радянські загарбники, які отримали робочі місця в Харкові, Києві, Дніпрі (тоді — Дніпропетровську) муситимуть переучуватися. А щоб «тубільці» (українці) не дуже опиралися, ми назвемо ці правила «перекручуванням» і придумаємо такі, які зручні нам!
(Нічого не нагадує? «Ми воюємо не з Україною, ми воюємо з Заходом і вбиваємо нацистів!»)
Отже, правопис 1933 р. позбувся всіх тих рис, які виявляли несхожість із російською мовою. До них потрапило й написання слів із колишнім θ, де відтоді потрібно було вживати лише ф: кафедра, пафос, Афіни. Стоп, а як же атеїзм, аромат? Чому не афеїзм і не аромаф? Чому, зрештою, не Єлизавефа й не апфіка? Ви що ж, широкі трудящі маси, до феатру не ходите?
Линвоходець іде й іде…
Правопис 1989 р. залишав це питання без змін, тобто так, як у російській мові, хоч ніде й не заперечував проти Опанаса й Хоми (й на тому спасибі).
У проєкті правопису 1999 р., розробленого під орудою вже згаданого Василя Німчука, запропоновано: «Вживати як нормативні паралельні форми у словах грецького походження на місці букви θ (th)». Саме на місці θ (th), дорога подружко, а не φ (ph), тому «тілології» не буде!
Нарешті було затверджено новий Український правопис 2019 року, який пропонує вживати на місці [θ] або т, або ф: міф — міт, ефір — етер. Ось як про це пишуть автори: «У словах, узвичаєних в українській мові з ф, допускається орфографічна варіантність». Тобто «можна і так, і так». Але якщо вже пишеш мітологія, то пиши й дитирамб. І вже точно не має бути на одній сторінці написано Віфлеєм, а на іншій — Вітлеєм.
Ну й, звісно, не заборонено писати (й говорити) Марфа й Марта, Панас (Опанас), Атанасій, Афанасій, — але про це вже сказано не у правописі, а у виданому трішки раніше словнику імен, про який поговоримо згодом.
…Линвоходець іде й іде, вже з новим правописом у руках, і линва його нескінченна. Але він уже менше озирається в бік росії. І це не просто патос/пафос, це об’єктивна реальність.