Вона допомагала митцям ставати відомими. Вона створювала круті проєкти, народила двох чудових дітей… А коли почалося повномасштабне вторгнення – плела маскувальні сітки, їздила з благодійними концертами в українські міста, звільнені від російської окупації. Потім зацікавилася рухом українського жіночого опору на тимчасово окупованих територіях. У 2024 році вийшла друком її збірка «Мобілізована муза», у 2025 – «Крила». На зустрічі з «Єдиними» 5 березня ми очікували, що амбасадорка Роксолана Алієва розповість, як почала читати та розмовляти українською, чому вирішила писати поезію… Та почули не тільки це, а й кілька доволі моторошних історій про те, як російсько-радянська окупаційна влада чинила з її предками, змушуючи відмовитись від української ідентичності.
- Свого часу розмовляти російською було питанням виживання. Моя україномовна бабуся мусила перейти на російську, щоб мати роботу.
- Коли мій дідусь готувався до вступу до Київського університету Тараса Шевченка на журналістику, він зі своїми однолітками зробив мовний клуб. За це мого дідуся вивезли на три дні невідомо куди, і ніхто не знав, що з ним відбувалося там. Після повернення додому мій дідусь не сказав жодного слова українською. І тільки під час застілля він може підняти третій келих зі словами: «Хай живе вільна Україна!».
- Під час війни в мені відбулася внутрішня трансформація. Мені стало огидно, що з мене виходять слова на язикє.
- Ми не сховаємо, не ізолюємо дітей від війни. Важливо правильно про неї комунікувати. Я казала своєму синові: «Це – росіяни. Вони нас вбивають. І вони говорять російською мовою. Ти хочеш бути подібним до них?». Він відповідав: «Ні, не хочу». Ми говорили з дітьми про те, що росія – це зло, яке хоче знищити нас. І мова – теж інструмент їхнього впливу на нас.
- Я почала купувати дітям книжки українською мовою. Бо, як виявилося, вся бібліотека в мене була російською.
- Бути українцем – це стиль життя, цінності, а не просто якась разова акція.
- Я вирішила, що моя мова любові – до дітей, до тих людей, з якими я спілкуюся, – це українська. Я хочу показувати любов українською. Хочу показувати, що українська – мова розвитку та прогресу.
- Наше батьківське «какая разніца» призвело до того, що навіть на четвертому році повномасштабного вторгнення 66% школярів визнають, що користуються російською мовою на уроках, а на перервах – 82%. Так, зараз діти ще не мають грошей і впливу, але ж вони виростуть, і що це буде?
- Ми не беремо участі в конкурсі, хто швидше українізується. Дозвольте собі маленькі кроки.
- Якщо оточення не приймає мої цінності, то я дякую за досвід і йду далі. Люди часто бояться втратити своїх друзів. Але що це за друзі, якщо вони від вас відвертаються?
- Мені дуже подобається слово «осяяння», воно є навіть у моїй книжці. До повномасштабного вторгнення я полюбляла англіцизми, але ж і в українській мові повно класних слів! Це також «оцупки», «отетерілий»…
- Якщо ти говориш на публіці українською, а за лаштунками російською – це подвійні стандарти, які з часом призведуть до сильного конфлікту.
- Чимало дитячих каналів маскується під українські, хоч базово вони були російськими, тобто виробленими в росії. Якось, коли мій син був на віддаленому навчанні, я глянула на презентацію уроку, а там намальовані фіксики. Уявіть: урок української мови, а намальовані персонажі російського мультфільму! Я зателефонувала до вчительки, надіслала їй скин того слайду, кажу: «Ви, напевно, там помилилися. Ви ж знаєте, що це за мультик?». Учителька відповідає: «Перепрошую, я недогледіла». Про такі делікатні моменти треба говорити з любов’ю, з повагою, але варто звертати увагу на те, що діти бачать і чують.
- Мій дідусь у 1950-ті рр. лише потайки міг сказати: «Хай живе вільна Україна!». Я розумію, що те, що жило в ньому, десь проросло в мені, напевно. Бо скрізь, де я є, я кажу: «Хай живе українське слово»!