“Коли мій тато помер, я дуже хотіла дізнатися саме його сторону родичів, бо раніше не дуже цікавилася цим, була ще мала. Вони з Боремля, не бачила їх із дитинства. Цього місяця я почала відвідувати розмовний клуб української мови. І після першої зустрічі був такий приємний настрій, щось мене надихнуло і я вирішила знайти свою тітку!
Певно це трапилося, бо ми говорили з модераторкою розмовного клубу про українських письменників і про традиції. І от я згадала, як колись у дитинстві ми з татом їздили в гості у Львів до його двоюрідної сестри і вона нам провела екскурсію та подарувала свою книжку!
Тоді татова сестра працювала в одному з музеїв міста та написала книжку про українські прикраси. Я не пам’ятала ні як звати тітоньку, ні адресу того музею, ні його назву. Тільки те, що музей розташований у центрі Львова і там були вишивки.
Тож я почала шукати в інтернеті всі львівські музеї в центрі міста. І читати про їхніх керівників. А ще шукала книжки про наші традиційні прикраси. Так я і знайшла прізвище тьоті Ганни! Потім знайшла її на фейсбуку, додала…
Але вона нічого мені не відписала. Проте точно мене впізнала і певно розповіла родичам. Бо мені наступного ж дня постукала в друзі невідома жінка Леся. І спитала: чи я родичка Віктора чи Юрія?
Я відповіла, що так – я донька Віктора, а Юра – то мій дядько. І тоді вона пояснила, що вона сестра Ганни і знала мого тата: вони в дитинстві разом гралися. І сказала, що вона фармацевт на пенсії, а зараз вони з своїм чоловіком і онуком живуть у Парижі. Це було повною несподіванкою, адже я з сім’єю вже 6 років живу у Франції і не думала, що мої родичі по татові можуть теж бути тут!
Вона мені написала про те, як колись приїжджала на могилу до свого племінника у Боремель, він помер ще дитиною і похований поруч із її батьками…. А ще розповіла трагічну історію, що їхню маму, коли їй було всього 30 років, “випадково застрелили”… Діти залишилися жити з татом… Ми полистувалися і домовилися зустрітися в Парижі.
Дякую! Мене змотивував ваш розмовний клуб і тепер я більше знаю про своїх родичів і вперше у дорослому житті планую з ними зустрітися!”
Тамарі 27 років, на Рівненщині вона вчилася на бухгалтера, потім із сім’єю переїхала у Францію 6 років тому. На розмовні клуби української Тамара ходить разом із 8-річним сином Марком. Потреба у такому спілкуванні виникла давно: дівчина разом зі своїм чоловіком шукала українськомовне оточення у Франції, але раніше українців було мало і максимум, що вдавалося – це відсвяткувати Різдво чи інші свято разом у церкві.
“Коли ми сюди переїхали, то була тільки одна жінка, перекладачка-українка. А потім через повномасштабну війну приїхали багато українців. Та спершу такого возз’єднання не було, бо багато людей не знали, куди іти, де знайомитися й зустрічатися.
Тож щойно Тамара побачила оголошення про створений розмовний клуб – вирішила зареєструватися. Сумнівалася, чи це буде цікаво, бо не знала, як відбуваються клуби.
“Мені сподобалося! Мені дуже подобається можливість і поговорити, кожен має можливість висловитися. І те, що модераторка завжди має чіткий план дій, цікаві теми, різні вправи на фантазію. Особисто я дуже важко запам’ятовую імена. А в модераторки були цікаві та веселі вправи на знайомство!”
Ми дуже гарно й душевно познайомилися. Учасниці у нас різного віку, є жінки, що перейшли на українську і зараз стараються грамотно говорити, модераторка їм підказує, як правильно висловитися, бо вони до того все життя говорили російською мовою. Ніхто нікому не докоряє, всі вчаться. Це друга зустріч була, а я вже ніби їх дуже добре знаю, ніби ми вже рік чи більше спілкуємося”.
Друзі, реєструйтеся на наші курси української мови та приєднуйтеся до розмовних клубів у вашому місті або онлайн!