“24 лютого 2022 року, коли вся країна прокинулась від вибухів, у Нову Каховку заїхали нескінченні колони ворожої військової техніки. На Каховську ГЕС висадився ворожий десант. Місто окуповане.
Перші два тижні ми фактично прожили в підвалі. 6 березня 2022 року разом із іншими містянами ми вийшли на мітинг, щоб показати окупантам, що Нова Каховка — це Україна, і тут їм не місце. Ми наївно думали, що російські солдати побачать опір місцевих жителів і заберуться до біса.
Минали дні та безсонні ночі. Нам довелось прийняти найскладніше рішення в житті — покинути власну домівку, склавши життя у дві валізи. Попереду була жахлива дорога через 48 блокпостів окупантів, які рахував синочок, затамувавши подих кожного разу, коли машину зупиняли ворожі солдати. Вони копирсались у речах та морально знущались, погрожуючи зброєю. 10 нестерпних годин у дорозі, і ось Він — український прапор!
Ми добрались до першого українського блокпоста. Місцеві селяни виходили на вулицю, вітаючи колону автівок, яка вирвалася з окупації. Радість. Сльози. Невідомість.
Ще два дні дороги містами України і ми поселились в Івано-Франківську. Вдячна @MyroslavaRohman @BogdanRokhman @LesiaBuchkowska за підтримку нашої родини в той складний час! Нашу душу лікували походами в гори, прогулянками навколо міського озера, екскурсією зі славнозвісним Ервіном, відвідуванням Галицького природного парку…
Я отримала можливість працювати віддалено. Життя потрохи налагоджувалось. Навколо було чутно виключно українську мову, що тішило слух, і я раділа, що встигла трохи розвинути навички спілкування рідною мовою!
Потім ми з родиною переїхали до Одеси. Там вже мовної стійкості дотримуватись стало важче. Далі переїзд до міста-героя Миколаєва. Знову пошук житла, знайомство з містом, новий колектив. І знову за кілька місяців побут вже налагоджено, на роботі кар’єрне зростання, найрідніші поруч, з’явились нові друзі. Але… в мене “немає дому”…
Моє рідне місто потерпає від вибухів ворожих ракет, було підтоплене через підрив Каховської ГЕС. Я вже майже два роки не маю змоги обійняти батьків. Чекаю на зустріч і радію, що дякувати Богу, живі. Кожен день я розсипаюсь на частинки та збираю себе наново, щоб продовжувати жити, любити, працювати, підтримувати та наближати Перемогу.
Зареєструвалась на платформі Єдині, відвідую розмовний клуб у Миколаєві. Хочу навчитись мислити українською і не переходити на мову окупанта”.
Ірина Караван – українка, дружина і мама 12-річного синочка. Працює керівником відділення “Мікрофінансовий центр” у банку міста Миколаїв. Народилась і жила в російськомовному оточенні в Новій Каховці, на півдні України.
З дитинства добре розуміла, проте не спілкувалась солов’їною. Ще до початку повномасштабного вторгнення росії почала займатись вдосконаленням мовних навичок, ділове спілкування вела вже українською. Раніше в цьому найбільше допомогло читання книг. А зараз підтримує розмовний клуб української від Руху “Єдині” в місті Миколаєві.
Реєструйся на курси на нашому сайті та приєднуйся до Ірини!