28 березня 2025 року відбулася без перебільшення зіркова зустріч. Модераторка розмовних клубів «Єдиних» Катерина Ткаченко запросила на розмову чудового гостя – режисера, сценариста, справжнього українського патріота Любомира Левицького. Свого часу його фільм «Штольня» кинув виклик усім міфам про українську мову, якою доти не наважувалися знімати молодіжне кіно. У чому успіх українського кінопродукту? У якому напрямку варто рухатися далі? Про це та інше запитайте пана Любомира!
Ось дрібка цитат із розмови Любомира Левицького та Катрі:
«Мова – це перш за все кордон. Коли я подорожував, розумів, що там, де закінчується французька мова, закінчується Франція; закінчується німецька мова й починається польська – це Польща. І так само українська мова – частинка ідентифікації країни, нації. Росія вже багато років намагається нівелювати ці кордони, ніби їх не існує, щоб таким чином знецінювати націю, бо нація, яка не має своєї мови – це не нація, це просто народ».
«Ще в сімнадцять років я розумів, наскільки мова вагома й важлива. Бажання зняти перший фільм у мене виникло з бажання зняти фільм українською мовою. Адже коли я озирався навколо, я бачив багато російськомовних серіалів і фільмів. Навіть той продукт, який знімався в нас, був російською мовою. Найгірша фраза, яку я чув – це коли українці називали українське кіно “отєчєствєнним”».
«Унаслідок впливу радянської русифікаторської політики багато українців говорить російською. І змінити це досить складно, а робити це силою – то найгірше: українців узагалі складно змусити щось робити. Найголовніше – щоб люди розуміли, що українська мова нам потрібна для укріплення нації та зміцнення безпеки. Треба шукати мотивацію».
«Фільм “Штольня” свого часу дуже нашумів, бо він був українською мовою. І це за відсутності альтернатив! Від цього першого україномовного фільму почався певний відлік. Уже багато років потому я дізнався, що тодішнього президента Віктора Ющенка надихнули його діти, які дивилися “Штольню” по телебаченню і назвали його “голлівудським кіно українською мовою”. Цей факт надихнув і до створення закону про український дубляж іноземної продукції».
«Коли нас переконували в тому, що українська – мова села, а російська – мова міста, і ці наративи йшли просто з кабінетів ФСБ. Українська мова не вважалася модною мовою. Кінематограф допомагав зробити українську мову модною.
Якщо наші діти не будуть розмовляти українською мовою, їх знову прийдуть “спасать”».
«Ми не повинні гнатися за тими моделями, які продукують росіяни, тому ще це – суто їхнє. Треба створювати якісний кінопродукт, щоб прокачувати свою айдентику, свій кінобагаж, кидати всі сили на створення сценарних шкіл, писати свої сильні історії. Не потрібно битися з росіянами їхньою ж зброю – треба користати з нашої власної унікальності».