6 січня — день народження поета, який народився на Поділлі, навчався в Петербурзі, помер у Криму, посварився з батьком, перейшов на українську мову, вивчився на лікаря, а не на попа, й переклав Гомерову «Іліаду» та Вергілієву «Енеїду». Про життєвий шлях непересічної особистості, автора «Повій, вітре, на Вкраїну» та динамічної української версії міфу про Віщого Олега читайте в нашому ексклюзивному інтерв’ю зі Степаном Руданським.
— Степане Васильовичу, ви прожили так небагато років (усього 40), але стільки встигли, що вам міг би позаздрити будь-який вічник. У чому секрет вашого успіху?
— Я не боявся пробувати нове. Найгірше, що може статися з людиною — це смерть. Бо після неї вона вже нічого не здатна ні вирішити, ні обрати. Але ж помирають рано чи пізно всі. Головне — щоб по твоєму фізичному зникненню лишилося те, за чим тебе впізнають. Я над цим працював постійно.
Я медик, а отже, бачив смерть упритул. Але я бачив дещо більше за неї — вічне життя. Даруйте, що з цього починаю нашу розмову, але коли у 1870 р. помер Амвросій Метлинський — мій побратим, письменник, учений, перекладач, — я робив автопсію. І весь час думав над його словами: «Українська мова вимирає, її всі забудуть». Хай як це прозвучить цинічно, та Амвросія вже давно на світі нема, а українська мова… самі бачите. Бо щоб зберегти життя —людині, мові, народу й так далі, — треба для цього щось робити. Само воно з неба не впаде.
— Ви почали з того, що не схотіли бути священником, як батько. Чому? Ви ж закінчили Подільську духовну семінарію, але вирішили стати лікарем. Це був бунт?
— Розумієте, служити Богу можна по-різному. Наприклад, продовжувати життя його творінням. Христос та його учні зцілювали хворих, інколи навіть безнадійних. У звичайної людини менше можливостей, але вона може використовувати науку, доказову медицину. Вперше я прооперував під наркозом, коли був студентом другого курсу. А як швидко би я когось зцілив, якби був батюшкою? Отож-то.
Ще скажу, що тогочасна церква була прямим шляхом до русифікації. Я це бачив на прикладі свого батька й багатьох семінаристів, які зі мною навчалися.
Але якщо ви думаєте, що я приїхав до Пітера, склав там іспити й першого вересня вже пішов на пари, то я вас розчарую. Церква — то такий лабіринт, до якого вхід — гривня, а вихід —десять. Щоб потрапити до світського закладу освіти саме студентом, а не вільним слухачем, я мав відмовитися від духовного сану, у якому перебував як син священника та випускник духовної семінарії. Ця процедура тяглася рік, доки мені видали потрібне свідоцтво.
— Як на ваш учинок зреагував батько?
— Йому було важко це прийняти. Взагалі я був незручною дитиною. Наприклад, перейшов на українську мову. За це батько називав мене невдячним, казав, що я завдаю болю його серцю, бо писав йому листи не «почтенно» (тобто не писав російською), і він якось заявив, щоб я або писав «не по-малороссийскому», або взагалі нічого не писав. Ну, я й перестав із ним спілкуватися.
Батько намагався заборонити мені українську, якою розмовляв мій прадід, але я знав, що мене й після моєї смерті послухають чотирнадцять мільйонів моїх одномовців. І бачите, як усе відбувається зараз?
— Не боялися зросійщення в Петербурзі?
— Тарас Шевченко ж не зросійщився, хоча й викладали йому російською, і друзі-митці спілкувалися російською. У нас у Петербурзі була дуже свідома українська громада. Там видавали журнал «Основа», який заснували Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, сестра Василя Білозерського Ганна Барвінок. Ми вистояли.
Звичайно, якби в Україні була можливість здобувати вищу освіту, то навіщо б мені було їхати до імперської столиці? Тим більше, там я підхопив туберкульоз, який мучив мене все життя і вкоротив віку. Але ж на українських землях було геть усе зруйновано. І це я ще вчасно почав писати, коли можна було хоч десь надрукувати зо два вірші. Можна було пожити трохи довше, відчути себе письменником у 70-х роках, злетіти на крилах натхнення і вдаритись об Емський указ. Це до питання, як я все встигав. Відчував, мабуть, що другого шансу не буде.
— Ви писали й веселі співомовки, й тужливі ліричні пісні, й серйозні історичні поеми. А ще перекладали античну літературу, Біблію. Що для вас найорганічніше? Ви романтик, гуморист, лірник, просвітник?
— Це все — різні грані мого творчого «я», це різні грані буття українців. На жаль, російська пропаганда в усі часи робила так, щоб українська література сприймалася або як «ниття», нудні оповідки про село та кріпаків, або як розважальний, як зараз кажуть, контент —гуморески про секс, наприклад… А ми можемо розповісти світу нашу історію не згірше ніж Гомер переповідав міфи про Троянську війну. Ми можемо спонукати до замислення. Ми можемо все, якщо нам не заважати.
Але ж заважають — не те слово. В українських школах українські діти вивчали «Песнь о вещем Олеге» Пушкіна. А чому не мого «Олега, князя Київського»? Щоб на підсвідомості в українських дітей записувалося: «Це не ваша історія, українці! Це наша історія!» Ми повинні з-поміж українським і російським обирати українське. Українські переклади, українські пісні, український гумор. Щоб не втрачати відчуття своєї історії й узагалі буття.
— Ваші твори були опубліковані за життя?
— Усе залежить від того, яке значення вкладати у слово «публікація». Доки я був живий, мої поезії не виходили друком цілими книжками, але я мав три рукописні томи балад, пісень, перекладів. У 1859 р. деякі мої твори були надруковані у тижневику (вибачте за цю назву, але з пісні слів не викинеш) «Русский мир». Трохи було в 1862 р. в «Основі». А вже в 1880 р., тобто після моєї смерті, Олена Пчілка видала ту тоненьку книжку під псевдонімом «Н-й Г-ь Волинський». А вже в 1895–1903 були надруковані сім томів моїх творів. Цим виданням я завдячую Іванові Франку та Агатангелові Кримському, які за мене вболівали. У 1910 р. семитомник був перевиданий. Найповніше і найбільш прокоментоване видання — тритомник 1972–1973 р. У 2007 р. у видавництві «Перун» випустили книжку «Усі твори в одному томі». Там були й ті співомовки, які раніше поширювалися лише в рукописах.
— Чи правда, що журнал «Основа» попервах прийняв вас нерадо?
— На п’ятдесят відсотків (сміється). Василь Білозерський, головний редактор, був за те, щоб друкувати мої твори, а редактор Пантелеймон Куліш — проти. Ба більше — на листи, у яких читачі «Основи» схвально відгукувалися про мої «Гей-гей, воли» та «Повій, вітре, на Вкраїну», Куліш відписував, що «Руданського вірші нікуди не годяться» й стверджував, буцімто й Миколі Костомарову, і Тарасові Шевченку не сподобалася моя творчість. А чи це правда… ну, не знаю.
— Що то за такий цікавий псевдонім — Козак Вінок Руданський?
— Вінок — це український переклад мого церковного імені Степан, Стефан. Вінок носила богиня кохання Афродіта, терновий вінок одягли на голову Христові… Чому козак? Бо козак — це не просто персонаж веселого мультфільму, з люлькою та в шароварах. Козак — це людина зі зброєю в руках. Я бачив себе таким, хоча ніколи не вбивав, а, навпаки, повертав до життя.
Мушу сказати, що це не єдиний мій псевдонім. Уже після моєї смерті була видана збірка з 28 творів, підписана як «Невеличкий гурток волинський». Точніше, «Н-й Г-ь Волинський».
— Кажуть, за поезією «Повій, вітре, на Вкраїну» ховається драматична любовна історія…
— Щось ніби схоже на те. Ще студентом Кам’янець-Подільської духовної семінарії я познайомився з хорошою дівчиною — Марією Княгницькою. Ми покохали одне одного, я запропонував їй руку й серце. Марія погодилася. Але потім я вступив до Петербурзької медичної академії. Тобто спочатку вийшов зі священничого сану, а потім вступив — з усіма відомими наслідками: безгрошів’я, сварка з родиною… Словом, Маріїна мати була категорично проти нашого шлюбу. Чи то Марія сама вирішила вийти заміж за іншого, чи то мати видала її силою — не знаю. Та й нецікаво тепер. У Петербурзі я написав вірш «Повій, вітре, на Вкраїну», який був присвячений Марії. Це її я покинув на рідній землі. До речі, її чоловік Іван до одруження мріяв піти в монастир. Не пішов, адже мусив доглядати хворого батька. З Марією в шлюбі вони прожили недовго — лише 12 років, потім Марія пішла з життя. А я зустрів іншу жінку — Євдокію, Явдоху. Це було вже в Ялті. В Явдохи помер чоловік, лишилися діти. Ми одружилися, в нас народилися син і донька.
Хай там як, але «Повій, вітре, на Вкраїну» полюбився читачам. Його поклала на музику Людмила Александрова — та сама, що перетворила на пісню відомий вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю».
— Ви перекладали самі, а чи перекладали вас?
— От, до речі, «Повій, вітре…» переклали угорською, польською, французькою, англійською, італійською. Мене не лише перекладали, а й крали. Був такий данський письменник Тор Ланге. Він трохи переробив текст і в 1902 р. вмістив його до збірки народних пісень. Такий от я данський народний поет…
— …І улюблений автор еротичного журналу «Лель».
— Так, мої співомовки публікувалися й там. Кажуть, ці «приказки для дорослих» сприймаються там як вірші XX століття. А написані в XIX. Тому, як хто почне розповідати, що українці були цнотливими і дітей їм приносив лелека, можна сміливо зачитувати «Кольку», «Зробіть собачку», «По старій печаті» або «Указ». Українці сприймали секс позитивно та весело. В усі часи. І те, що мої тексти опинилися в «Лелі» — яскраве свідчення цього.
— Розкажіть про ваше життя у Криму.
— Мене до Ялти відправили хоч і не з моєї волі, а проте там я був лікарем, був мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської округи. Я придбав ділянку й віддав її частину під спорудження міського фонтана. Там, у Ялті, був написаний драматичний твір — дивоспів«Чумак». І там я перекладав «Іліаду» Гомера та «Енеїду» Вергілія.
На жаль, у Ялті спалахнула епідемія холери, і я, хоч і намагався врятувати інших, себе врятувати таки не зміг. Пам’ятаю, Михайло Драгоманов хотів почитати мої твори. А я вже тоді лежав, сил не було ні на що. То я й відписав, що більше літературною творчістю не займаюся. Бо туберкульоз, холера, нервове виснаження, тиск начальства — це справжнє комбо.
— У своїх творах ви вживаєте такі слова, за які б зараз вас банили в соцмережах. Особливо про росіян.
— Так. Проте мушу сказати, що в моїх гумористичних і сатиричних співомовках перепадає всім — і українцям теж. Тому що сміх — це можливість побачити себе збоку. Росіяни, наприклад, ображалися на мене за «Московськую справу», в якій москвини перебріхують польські прізвища на московський лад, — але ж вона актуальна й зараз. Вони все перейменовують і перекручують. Навіть зараз на окупованих територіях чіпляють таблички з російськими назвами. Бо мова має значення.
— У вас є, можна сказати, пророчий вірш про чорнобиль, який запалає…
— Поети завжди беруть інформацію про майбутнє звідкілясь, самі не знають ізвідки. «Могила» — це текст про ті часи, які я застав (адже від зруйнування Катериною нашої славної Запорізької Січі минуло небагато, щоб забути про наш унікальний феномен козацтва), і водночас про прийдешнє, для наступних поколінь. Бо Російська імперія, Радянський Союз — це все та сама імперія під різними назвами.
— Історія повторюється?
— Безперечно. Ось, наприклад, вірш, покладений на музику, зараз його виконує Тарас Силенко. Там є такі рядки:
Гукни, мати Україно,
Безталанна вдово!
Може діти на твій голос
Відгукнуться знову!
Може, знову розв’яжуться
Зав’язані руки,
Може, знову дзвенітимуть
Козацькі шаблюки!
Коли ж знову до нас прийдуть
Московські онуки,
То смерть за смерть,
А кров за кров, а муки за муки!
Гукни, мати Україно,
Та тільки скоріше,
Бо чим далі п’ють кров з тебе
Все більше і більше!
Ніби нічого й не змінилося за ці двісті років. Україна зараз мусить голосно, дуже голосно гукати, щоб її почули у світі. Але, здається, її нарешті не лише чують, а вона в очах інших народів постає вже як феномен, про який досі ніхто нічого до пуття не знав.
— Дякуємо вам, Степане Васильовичу, за цю теплу розмову! Що б ви побажали сучасним українцям?
— Вірте в себе. Вірте у свою ідентичність та історію. Не прогинайтеся ні під кого, будьте собою. Це єдиний спосіб зберегти себе й виростити гідних нащадків. Будьте тими дубами, про яких я колись писав:
Нехай гнеться лоза,
А ти, дубе, кріпись,
Ти рости та рости,
Не хились, не кривись;
Ти глибоко углиб
Твердий корінь пусти,
Гілля вгору розкинь,
Ти рости та рости!
І до пекла дістань,
І у пекло заглянь,
І до хмари дістань,
І на небо поглянь.
І весь світ обдивись,
І усе розпізнай;
І що доброго є,
Ти у себе впивай.
І у силі, в добрі,
Як скала, затвердій
І, як сторож-силач,
Над землею ти стій;
І пташки світові
Защебечуть тобі,
І співак одпічне,
Заспіває тобі.
А як буря лиха
Тебе з місця зіб’є
Або хмара-гора
Тебе громом уб’є —
Світ почує ту смерть,
І повітря здрижить,
І ліси загудуть,
І земля задвижить;
І пташки пролетять,
Спогадають тебе,
І співак перейде,
Не забуде тебе!