Поговорімо про українську мову – давню, правічну, мудру та сучасну, модну, актуальну. Про українську мову в родині слов’янських мов та про особливу, екзотичну українську, не схожу на інші мови.
Але за один раз ми не впораємося, адже наша мова витворювалася століттями. Тому час від часу на нашому сайті з’являтимуться статті, де ви зможете прочитати, звідки взялися наші улюблені слова в українській мові – звідки вони пішли, що означали в давні часи та як змінювалося їхнє значення до наших днів.
Трохи загального й, можливо, вже відомого
Українська мова – слов’янська. Вона належить до східнослов’янської гілки мов – разом з російською та білоруською[1], а також нині мертвими мовами – давньоруською (або давньокиївською) писемною мовою, якою користувалися в діловому спілкуванні в Київській Русі[2], та староукраїнською (або руською), що нею послуговувалися в XIV – XVIII – на теренах Литви, Польщі, Молдови, Війська Запорозького.
Крім східнослов’янських мов, існують також західнослов’янські (польська, кашубська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, мертва полабська) та південнослов’янська (болгарська, сербська, хорватська, македонська, словенська, чорногорська, боснійська, мертва старослов’янська, що інакше зветься староболгарською, та церковнослов’янська, що виникла на базі старослов’янської під впливом живих слов’янських мов).
Прабатьківщина слов’ян, із якої різні слов’янські племена розселилися на території, імовірно, частково збігається з територією сучасної України.[3]
Зараз досить складно встановити, якою була мова давніх слов’ян. Хоча вчені роблять спроби реконструкції слов’янської прамови. Для цього використовують дані живих слов’янських мов – як літературних, так і діалектних. Умовно цю мову називають праслов’янською та записують латинкою; перед словом (або частиною слова) ставлять зірочку, щоб ми не забували: це – припущення, приблизна версія того, як це має бути. Наприклад, українське слово голова, якому відповідає польське głowa, білоруське галава, хорватське glava, чеське та словацьке hlava, верхньолужицьке hłowa, мовознавці реконструюють як *golva та припускають, що в добу праслов’янської єдності воно звучало саме так.
Одні на всіх
Ще до того, як слов’янські племена почали розселятися на територіях, де згодом утворилися їхні держави (цей процес розселення тривав з V до VII ст.), у межах слов’янської прамови відбулися певні зміни. Сформувалися деякі риси, за якими ми сьогодні впізнаємо слов’янські мови та розрізняємо їх.
Більшість слів в українській мові – споконвічні. Вони виникли або за часів існування праслов’янської мовної єдності (і відповідники ви можете знайти в інших слов’янських мовах), або утворилися на основі цих спільнослов’янських слів лише в українській мові. Причому дослідникам інколи буває важко визначити, коли саме з’явилися ці слова – до того як українська мова виділилася з праслов’янської чи раніше. Адже слов’янських писемних пам’яток до X ст. не зафіксовано.
До спільнослов’янського словникового фонду належить більшість назв частин тіла (голова, рука, нога, ніс, язик, чоло, шия, серце), слова, що позначають життєдіяльність (жити, померти, дихати, спати, їсти, пити), рух (іти, ходити, стояти, сидіти, бігати). Це також назви об’єктів неживої природи (земля, небо, ріка, озеро, гора), природних явищ (вітер, холод, сніг, дощ), найменування багатьох рослин та їхніх частин (дуб, верба, береза, пшениця, жито, ячмінь, яблуко, груша, корінь, листок), тварин (пес, кіт, їжак, корова, коза, кінь, голуб, муха), назви членів родини (мати, тато, брат, сестра, дід, баба, мачуха).
Ці слова так чи інакше використовуються в більшості слов’янських мов. Вони можуть відрізнятися за звучанням, мати трохи відмінне значення, від них утворюються інші споріднені слова. Буває й так, що навіть у межах однієї говірки те саме слово означає різне. Так, на Буковині словом дє́дьо називають не діда, як у літературній мові, а батька. А словом батко болгари кличуть зовсім не тата, а старшого брата чи звертаються так до ненабагато старшого чужого чоловіка. Ну а польське rozbierać się – це не «розбиратися», як дехто може подумати, а «роздягатися» (в Академічному словнику української мови, втім є розбиратися й у значенні «знімати з себе одяг»).
Часом буває так, що в літературній мові слово майже не вживають, зате воно є в діалектах. Чеське jeskyně та словацьке jaskyňa – українське яски́ня (в літературній мові більш відоме – печера). На Буковині сумку можуть називати джа́нта – і є чанта в болгарській, означає воно те саме. Можливо, ці слова вийшли з ужитку в більшості говірок і лишилися в кількох, а може, були запозичені з якоїсь іншої мови, бо слов’яни на різних територіях контактували з іншим народом.
Але загалом, якщо українець говоритиме своєю мовою, а поляк, словак або серб – своєю, то, найімовірніше, вони порозуміються.
Яка різниця – січень чи липень?
До питомо українських слів належать деякі назви місяців. Відразу скажемо, що у слов’ян була сила-силенна найрізноманітніших найменувань для кожного місяця. Але з часом кожен народ лишив собі те, що йому найбільше подобалося. З польською мовою в нас спільні лютий (польс. luty), вересень (польс. wrzesień), грудень (grudzień).
Лише з чеською мовою маємо спільний березень (březen). У чеських діалектах є, щоправда, й sečen, тобто січень, проте він означає…липень! І це зовсім не випадково, адже січень тому й названий січнем, що в цьому місяці або косять (січуть) траву, або рубають дрова.
З польською та чеською мовами нас ріднять назви квітень (польс. kwiecień, а от чеське květen – це наш травень), червень (польс. czerwiec, чес. červen), серпень (польс. sierpień, чес. srpen). Хорватська мова має, як і українська, назву travanj, але вона позначає не травень, а квітень.
Поляки, українці та хорвати використовують назву листопад (польс. listopad з наголосом на передостанньому складі, чес. та хорв. listopad з наголосом на першому складі). Тільки хорватською мовою listopad означає жовтень.
Серби поряд із літературними децембар та август, запозиченими з латини, також уживають діалектні грудан «грудень», српањ (тільки означає він не серпень, а липень, а от словом липањ у діалектах називають червень).
Ви запитаєте – якщо лютИй, то чому лютНЕВИЙ, а не лютОВИЙ? Бо слово лютневий трішки старше за саму назву лютий в українській мові. До XVI ст. у писемних текстах фігурувала назва лютень, а звідти лютнева завірюха.
Утім, назв місяців в українській мові набагато більше за дванадцять. Проте більшість відома лише у діалектах. Так, лютий – це ще й казибрід, казидорога («казити» в західноукраїнських говірках означає «псувати»), січник (малий січень), березень – березіль, марець, червень – бидзень перший, липень – бидзень другий (можливо, від бидз, бедз «овід», адже в цей час корови та бики тікають від укусів оводів), серпень – кивень (коні, відганяючи ґедзів та мух, кивають) тощо. І це ще не повний перелік!
І сьогодні ми трохи поговоримо про слова української мови, що не вживаються в інших слов’янських мовах (або вживаються, та не в усіх, або мають геть інше значенням). Здебільшого це або дуже ранні запозичення, які змінилися до невпізнання, або ж споконвічні слова, що мають спільного предка не лише у слов’янських, а й у неслов’янських мовах.
Екзотичні українські слова
Раб краси
У XX ст. досить довго вважали, що слово гарний – запозичення з грецької мови. Проте Віталій Скляренко довів, що це слово сягає своїм корінням у часи давніх германців. Адже в Київській Русі скандинави (варяги) були людьми почесними, обіймали важливі посади як при дворі самого князя, так і в підпорядкованих йому місцевих князівствах. Зокрема, вони могли збирати з населення данину для володаря.
Варяги швидко опановували мову Русі, але й залишали в ній дещо від своєї. У давньоскандинавській мові harr або herr означає «сивий». Сивим називали скандинавського бога Одіна; сивина була символом величі. Тому й залишилися в кількох германських мовах слова, що водночас перекладаються і як «сивий», і як «прекрасний». А на Русі слово гар могло означати найвеличнішу данину – хутра, віск, мед, – тобто данину для князя. А гарний – такий, що придатний для гару (данини), відібраний для гару.
Чому ж гарними називали й людей, а не лише товар? Бо у феодальні часи об’єктом данини були й люди – по суті, раби, яких привозили князю, щоб ті працювали на нього. Тим-то існують в українській мові такі поняття, як гарува́ти «важко працювати, як раб», зуга́рний і незуга́рний «придатний і відповідно непридатний для праці». Втім, із часом «гарний» позбулося згадок про рабство й тепер пов’язане лише з усім позитивним.
Хто такі байдики?
Ви, мабуть, неодноразово чули про те, що хтось б’є байдики, тобто ледарює. А що ж означає слово байдики? Або – в однині – ба́йдик. Одні дослідники кажуть, що воно прийшло до нас із комі-зирянської мови (одна з фіно-угорських мов, національна мова окупованого Російською Федерацією народу комі; внаслідок багатолітнього зросійщення малих народів перебуває під загрозою зникнення) і там означало куріпку. За цією версією, бити байдики – це полювати на куріпок. Інші ж вважають, що ба́йдик – це ціпок, палиця або й колода, а бити байдики – це бавитися в гру, для якої потрібна ця палиця. Треті називають байдиками (байдаками) качурів (селезнів) і знову пов’язують вислів із полюванням.
В українській мові є й інші цікаві вислови про ледарювання: бити баглаї́ (від багла́й «паличка, цурка» та «ледар»), бити бо́мки або стріляти бомки «настромлювати глину або багнюку на паличку та підкидати її вгору», би́ги збивати «підкидати й ловити паличку», де слово угорського походження би́га або означає «палиця», від нього би́гасень «дурень, йолоп», га́ндри бити «підкидати ганчір’яний м’яч» (hadr – словацьке слово, що означає «ганчірка», «дрантя»).
Трішки тепла
Крім слова вогнище, в українській мові є також слова багаття та ватра. Що можна сказати про їхнє походження та значення?
Слово багаття має корінь баг-, що пов’язаний з вогнем горінням. Звідси багряний «червоний, як полум’я», багти «хотіти, дуже прагнути», забаганка «примха (хочеться так, що аж пече)» та бажати «хотіти так, що аж горіти». Із цим коренем є слова і в інших мовах – наприклад, англійське bake та німецьке backen «пекти» означає, що продукт готують, обробляючи вогнем.
Що менш спорідненою є мова, то важче розпізнавати слова, які колись мали спільного предка. Однак схожість є. У болгарській мові є погача – ритуальна випічка з прісного хліба. Також це слово є в італійській – focaccia «прісний хліб», у латині – focacius «хліб, випечений в попелі на вогнищі» з focus «вогнище». Це все тому, що й слов’янські мови, до яких належить українська, й германські, якими є англійська й німецька, й романські, як мертва латинська та жива італійська, – всі вони належать до однієї родини мов, яку мовознавці називають індоєвропейською. Назва говорить сама за себе: мови Сходу (зокрема індійська) та більшість мов Європи входять до цієї групи, бо вони, хоч і віддалено, проте таки схожі!
До індоєвропейських мов, до речі, відносять також албанську та іранську. Це щодо них сперечаються, звідки розійшлося іншими мовами слово ватра. Адже vatra є в чеській та словацькій, в̏атра в сербській, ватра у діалектах болгарської, і всі вони означають вогонь. А ще áith «піч» в ірландській, atar– «вогонь» в авестійській… Імовірно, до слов’янських мов слово vatrë потрапило саме з албанської, можливо – з дакійської (також індоєвропейської).
Припускають, що фракійський народ даки колись населяв Карпати. Дакія, що розташована між річками Тиса, Дунай, Дністер і Серет, була створена близько 60 р. до н.е., була завойована Римською імперією. Даки, як і римляни вважаються предками румунського народу. На території Закарпатської області під час розкопок було виявлено дакійське городище I ст. до н.е. – I ст. н. е.
Можливо, до дакійських племен належали так звані карпи (слово karpe в перекладі з дакійської мови означало «гора»), від найменування яких утворилася відома назва Карпати.
А як щодо куті?
Кутя – обрядова каша з ячмінних або пшеничних зерен із солодкою підливою. Зараз в Україні її готують здебільшого на Різдво, проте первинне призначення цієї страви – поминальне. Це легко пояснити: у календарних святах, що їх відзначали українці, брали участь і померлі родичі. Їм залишали їжу на столі або біля ікон. Кутя була ідеальною поживою для тих, хто прийшов з того світу: зерна відтворювали колообіг життя (насіння «помирає» в землі, щоб дати більший врожай), тож їх «віддавали» покійним, щоб ті «повернули» в більшій кількості; солодка підлива (узвар із садовини, мед або цукор) були побажанням «солодкого» (щасливого) перебування у світі померлих. А мак (точніше, його розтовкування в ступці) символізував продовження роду, причому дуже своєрідно: макогон (товкачик) утілював чоловічий статевий орган, а ступка – жіноче лоно.
Виявляється, що слово кутя ми запозичили з грецької мови. У Давній Греції (і Давньому Римі) готували страву з варених злаків, яку вживали, поминаючи померлих. Слово κοκκιά означало «зерна, боби» (до речі, серед поминальних страв є й такі, що готуються з бобових – гороху, квасолі, бобу, – або розмоченого хліба). Сліди всіх цих екзотичних слів губляться в історії. Але одне можна сказати: українська мова ввібрала в себе незліченні багатства всіх епох – починаючи з тієї, яку ми називаємо «до нашої ери», «до Різдва Христового». Наша мова зберігає міцний зв’язок із тими мовами, що колись належали до однієї родини. І ми, її носії – нащадки не лише витривалих і безстрашних слов’ян, а й дужих фракійців-даків, героїчних варягів, мудрих греків. Кожному завдячуємо тією суперсилою й тими чеснотами, які вони передали нам!
[1] Багатьом українцям у зв’язку з російською агресією не хотілося б мати нічого спільного з ворогом. Проте історія склалася так, слов’янські племена є пращурами не лише українців, а й москвинів. Авжеж, у формуванні російського народу взяли участь і численні неслов’янські етноси. Предки-неслов’яни (поряд зі слов’янами), втім, були й у решти народів, які ми нині вважаємо слов’янськими: в чехів – кельти та лангобарди, в поляків – також кельти, германське плем’я скірів, іллірійці тощо.
[2] Важливо: давньоруська мова була писемною, а не усною мовою. «Давньоруської» («спільносхіднослов’янської») розмовної мови, з якої нібито потім розвинулися українська, російська й білоруська мови, не існувало.
[3] Є різні гіпотези щодо того, де жили давні слов’яни – між Віслою (сучасна Польща) і Дніпром, між долинами Вісли та Одеру (сучасна Чехія), між Одером і Дніпром, на берегах Дунаю, у Північному Причорномор’ї тощо. Український мовознавець Василь Лучик на прикладі географічних назв доводив, що прабатьківщина слов’ян була між Віслою та Дніпром.