Здавалося б, за рік повномасштабної війни кожному українцеві (а в ідеалі – не лише українцеві) мало би бути зрозуміло: Російська Федерація – держава-терорист, і її громадяни – терористи. Як у Хвильового в «Коті в чоботях» – «Точка. Коротко. Ясно. Все».
Та зусиллями Збройних сил України вибухів на наших територіях усе меншає; українська армія звільняє від рашистів села і міста, біженці повертаються на батьківщину. І ми потроху заспокоюємося, перестаємо відчувати загрозу. Вже плануємо, як житимемо після перемоги, мріємо про відбудівлю, новий формат української освіти, розвиток бізнесу…
І в головах деяких моїх співвітчизників з’являється думка: «А може, не такі вони вже й погані, ті росіяни? Ось закінчиться війна – нам же треба якось із ними взаємодіяти? Ми ж не можемо ворогувати вічно!» І підхоплюють цю думку, покликаючись на ЗМІ, пости в соцмережах, згадують, як колись хтось із росіян за кордоном, куди вони виїхали під час бойових дій у своєму місті, хтось із російським паспортом до них лагідно всміхнувся. Або дістав ліки для кота. Або стверджував, що «взагалі-то проти війни».
Якщо ви читаєте цю статтю, то ви, швидше за все, не вірите в «хороших русскіх». Але ми маємо зробити все для того, щоб в інших українців та в іноземців не почали прокльовуватися паростки довіри до «не таких» росіян. Отже, наводимо приклади й пояснюємо, що не так.
Сковорідки та плюшеві ведмедики
Найсвіжіший випадкок – одна з хороших русскіх організацій почала ревно поширювати проєкт RELOCATED, у якому зображені російські «біженці від путінського режиму» з різними предметами, що їх вони, тікаючи з РФ за кордон, устигли прихопити з рідного дому. Сковорідки, плюшеві ведмедики, фото батьків, ще щось – із цим усім російські «опозиціонери», настроївши сумні обличчя, закарбовані на світлинах хорошого русского фотографа.
Ось так цинічно росіяни експлуатували українські та іноземні фотопроєкти (наприклад, «Домівка за спиною», «Молитва за дім»), що показують світові реальних біженців. Українських. Тих, які вже ніколи не повернуться до своїх домівок. Хтось – через те, що вже немає куди повертатися. Хтось – через страх, що все це повториться знову. Хтось – через травму в окупації – побиття, зґвалтування, що їх чинили російські військові. І тепер московити вирішили «не відставати» та зробили свою фотосесію. Про те, що «митожежертви».
Не знаю, кому як, а мені ці їхні фото нагадують про те, як російські військові цупили на окупованих територіях усе, що кепсько лежить, щоб привезти своїм дружинам, матерям, дітям. Плюшевих ведмедиків із краплями крові вбитої української дитини. Сукню та прикраси з будинку зґвалтованої і розстріляної української жінки. Пачку з кормом, бо той український пес усе одно вже його не їстиме.
Зміщення уваги з реальних потерпілих, реальних жертв російської агресії, путінського режиму – це і є те, що називається пасивним рашизмом. Бо активний рашизм – він такий, як у попередньому абзаці. А тут московити ніби заявляють світові: гляньте, ми такі вєлікіє, що своїх біженців (які насправді ніякі не біженці, просто їм вчасно вимкнули Apple Pay) піаримо краще, ніж українці.
Бути в центрі уваги, як п’яний гість на весіллі, затьмарюючи собою молодят – це і є пасивний рашизм. Приковувати увагу суспільства до себе, зображаючи страждальця. Як кажуть, ридали всім бомбосховищем.
Політінформація
Нейропсихолога Андрія Васіна колись запитали: як, на вашу думку, мають поводитися росіяни, які дійсно проти війни й підтримують українців? Пан Андрій відповів: вони не прийдуть доводити, що не всі росіяни такі. Бо якщо московит відбілює «невсєхрусскіх», то він «насправді не хоче допомогти, він хоче або заглушити свою совість, або самоствердитися, … допомагаючи тим маленьким, нещасним і слабеньким з панського плеча».
Але «не такі» московити цього не вміють. І за найменшої нагоди починають вмикати режим пояснення. Особливо ж тоді, коли українець від них реально залежить.
Ось свіжий випадок. Росіянка, яка давно живе в Лондоні, розповідає, як до неї приходить прибиральниця – українка-біженка з маленьким сином. Зненацька з’ясовується, що господиня дому – «русская». Українка міниться на обличчі. Що робить росіянка? Так-так, ви вгадали: вона проводить політінформацію! Про те, що «не всі такі». Жінці, яка через війну втратила житло й, можливо, близьких. Якій нема з ким лишити малу гіперактивну дитину. Адже саме це повинні робити московити – відбілювати інших московитів перед українцями, які мусять усе те слухати, бо якщо почнуть активно доводити свою позицію, то підуть без грошей.
І вони реально не розуміють, що не так. Бо вони ж тут ні до чого, це все путін. Хоча імперська зневага до українців, грузинів, інших народів старша за путіна на кількасот років.
Російські психологи додумуються до того, що вирішують повчити українців, як їм правильно проживати війну. І коли українці намагаються донести до автора, що не так, ті «хороші росіяни», які кілька хвилин тому так слізно співчували, вже заявляють, що російська армія правильно робить, вбиваючи українців.
Пасивний рашизм – це про лицемірство. На щастя, вони дуже швидко розколюються.
Маніпуляції
Одна з характерних ознак рашизму – підміна понять. Росіяни намагаються дистанціювати себе від влади, хоча це не влада, а прості росіяни справляли потребу на ліжко в покинутому будинку. Це не влада, а звичайні росіянки під час телефонних розмов радили чоловікам ґвалтувати українок. Чи, може, це режим зробив такою просту російську матір, яка нахвалялася відрізати вуха і пальці дітям, котрі не хочуть святкувати «дєнь Побєди»? Це не режим, а звичайні росіяни розстріляли коней на стайні, винищили українські історичні пам’ятки. Путін давав команду чинити сексуальне насильство над українськими дітьми? Чи російські військові самі до того додумалися?
Але найголовніше – відбілювачі хороших росіян, які зараз валять усі провини РФ на одного путіна, за нього весь час голосували. Попри Чечню, Придністров’я, Грузію, Сирію. Тому що «стабільність». І мовчки погоджувалися з терором. А нині, коли весь світ підтримує Україну, вирішили стати на бік світу, перевзулися і пишуть простирадла на тему «як я став рабом».
Пасивні рашисти дуже люблять метафори. Про сусіда, в якого згорів будинок (сам згорів, еге?) і його всім світом відбудовують, а «в нас» (у Росії тобто) прорвало каналізацію, і ніхто не хоче допомагати. Та ви ж самі, замість пильнувати свою каналізацію, всі ці роки бігали з каністрою дизпалива й підпалювали чужі будинки? З якого дива зараз хтось має рятувати вашу каналізацію?
Для чого я це все пишу?
Здавалося б, навіщо приділяти зайву увагу тим, хто й так носиться з собою як із писаною торбою й інших примушує носитися? Та просто щоб з інформаційного простору не зникла думка: вірити московитам не можна. Хіба що вони дуже заслужать довіру. Наприклад, тим, що будуть менше розсусолювати про те, які вони «гораздо болєє нє такіє», а більше доносити до світу інформації про злочини фюрера, від якого втекли за кордон.
Але в них, вочевидь, немає такої мети. Їхня мета – спокійно пересидіти до нашої перемоги, час від час нагадуючи про себе відбілюванням «хороших росіян», а після нашої перемоги агітувати нас будувати «новую свободную Расію». Нашими руками. Для них. Бо «ми ж завжди були проти війни, ви що, забули?»
Ба й вони самі забудуть, що були проти війни. Буквально за кілька годин. Як забули їхні браві хлопці, котрі намагалися втекти від мобілізації…в Грузію. Так, ту саму Грузію, де ще в 2008 році російські військові так само вбивали грузинів. І в 2022 грузини були в шокові від такого нестримного бажання «хороших русскіх» відвідати їхню країну, тож обмежили в’їзд. Як відреагували втікачі від ненависного їм путінського режиму? «Може, спробуємо на танках в’їхати, як у 2008?» А на адресу українців, якщо усунути мат, казали приблизно таке: «Щоб їх там усіх розстріляли через те, що ми тут проходимо».
Проти війни? Ну-ну. Я запам’ятала їхні акаунти. І тепер ми з друзями зробили ставки: їхній пасивний рашизм перейде в активний? Чи після перемоги України вони запрошуватимуть українців будувати «новую свободную Расію»?
Авторка: Олександра Малаш