— З вашого Івасика, вельможний пане, буде колись великий муж. Він розумник і до книжок охочий дуже, — говорив новий домашній учитель Семен Кульчицький.
— Це мене дуже тішить, — відповів пан Степан. — Дай то Боже, щоб із нього були люди! Я, пане добродію, теє, не пожалую видатків на його освіту. Тільки не забувайте, пане Семене, що він і козак та й треба йому і лицарський „куншт” знати.
— І до цього не треба його заохочувати. Він уже тепер орудує шаблею, як запорожець, — хвалив малого Івасика вчитель.
***
Це уривок із оповідання «Великий дух України» про Івана Мазепу, що було опубліковане в 1954 році в журналі «Веселка». Так, у 1954. Але не в Радянському Союзі, а на геть іншому континенті. А ще «Веселка» розповідала дітям іммігрантів-українців про козаків-характерників та про Четвертий універсал Української Центральної Ради.
Журнал «Веселка» почав виходити друком з 1954 р. Він був додатком до «Свободи» — першої українськомовної газети, яка виходила друком у Сполучених Штатах Америки з 1893 р. І саму газету, й журнал «Веселка» видавав Український Народний Союз.
Із тризубом або портретом Тараса Шевченка на обкладинці, журнал «Веселка» видавався щомісяця. Перші номери були повністю чорно-білими, та в 1957 р. у зображення почали потроху додавати кольорів. Один журнал у 1990-ті рр. коштував 75 центів, а передплатити його на рік можна було за 8 доларів.
В одному з випусків цього часопису сказано: «В кожній свідомій культурній українській хаті є гарна й найцінніша скарбниця — бібліотека». Отже, які є причини для того, щоб у бібліотеці свідомого українця опинилася «Веселка»?
Причина перша. Українська мова
Журнал «Веселка» видавали українською мовою. А це означає, що його могли читати українці в усьому світі. Жодної мовної помилки чи хибодруку – відразу видно, що над виданням працювали фахово та старанно!
На сторінках «Веселки» можна було побачити як твори українських письменників, так і переклади українською мовою. Пригадуєте мультсеріал «Бджілка Майя» за казковою повістю Вольдемара Бонзельса? В Україні його навіть після ухвалення «Закону про мови в СРСР» показували по телевізору російською. І сама книжка в київських книгарнях продавалася в російському перекладі. А в журналі «Веселка» за 1993–1994 рр. діти могли прочитати український варіант. Доносити до українського читача його мовою казки іноземних авторів – чи не найкращий спосіб долучити його до світової культурної спадщини.
Причина друга. Ілюстрації
Дивовижна художниця-ілюстраторка Еріка Слуцька (1990-ті рр.) вміла працювати в найрізноманітніших творчих манерах. Якщо погортати сторінки «Веселки», можна подумати, ніби малювали геть різні люди! Тут і філігранні зображення лебедів та вишиванок, й льотчиця Ніч, і всі відтінки зеленого в казковому світі бджілки Майї…
Чудові замальовки до героїчних оповідань про руських князів (авторства Ольги Мак) виконував Петро Андрусів — художник родом з Галичини, який у Другу світову війну потрапив до німецького трудового табору, звідки в 1947 р. емігрував до США. Повертатися до СРСР митцеві було вкрай небезпечно: радянська влада вважала всіх, хто примусово виїздив до Німеччини, зрадниками, й жорстоко з ними розправлялася. А Петро Андрусів був автором неймовірних картин, що розповідали нам історію Київської Русі, козацтва… І його кораблі, що борються зі штормом, і деталізовано промальовані обладунки середньовічних лицарів — усе це однозначно заслуговує на те, щоб погортати журнал «Веселка».
Причина третя. Простими словами про важливе
Як розповісти п’ятирічній дитині про Голодомор? «Бабусина казочка» Наталії Кібець може стати у пригоді дорослим, які, з одного боку, не хотіли б лякати дітей, а з іншого — не можуть приховувати від них правди про наше минуле. В цій казці, зокрема, є такі рядки:
«Панував ворог на загарбаній землі, насаджував свою культуру. Вчив дітей ненавидіти мову їх батьків, гудив провідників народу, з якого вони вийшли, знеславлював історію, і все цінне, що мала ця країна, вивозив до себе, в свої музеї. Нищив людей, які не корилися йому, і засилав на далеку північ. Та ось виросло нове покоління. Не всі й яничарами вийшли. Чуте з уст матерів про чудесне минуле країни, в якій вони живуть, западало в душу дітей, як зернятко сівача в родючу землю. Побачив ворог, що ніякими засобами, навіть тортурами не зломить волелюбність цих людей, і вирішив поморити їх голодом».
Одне з важливих завдань «Веселки» — зберігати зв’язок між поколіннями українців, інформуючи дітей іммігрантів про українську культуру та мистецтво. Тож завдяки Наталії Кібець на сторінках «Веселки» з’являлися статті, як-от «Що ми знаємо про Тараса Шевченка», «Тарас Шевченко і діти»; Таня Гук опублікувала нарис «Про кошового отамана Івана Сірка», Роман Завадович подарував читачам чудове оповідання про Марусю Богуславку… А у статті про Лесю Українку (1967, № 2) написано: «На честь Лесі Українки збудовано пам’ятник теж в Америці — у місті Клівленді. Влітку просіть, діти, ваших батьків, щоб повезли вас туди поклонитися великій нашій поетесі».
Як ви думаєте, про що може бути вірш Володимира Переяславця «П’ятдесят літ» у першому числі журналу за 1968 рік, якщо в ньому такі слова:
«Тоді настав той урочистий день,
День радости великої та слави,
Як серед звуків дзвонів і пісень
Прочитано універсал держави»?
Саме так, 22 січня 1918 р. у Києві Українська Центральна Рада Четвертим універсалом проголосила незалежність України. За океаном писали про все те, про що було заборонено говорити в СРСР.
Одинадцятий номер журналу за 1970 рік повністю присвячений місту Львову та його героїчній історії. Адже 1 листопада 1918 р. у Львові відбулася подія, відома під назвою Листопадовий зрив або Листопадовий чин – українське повстання, організоване Українськими січовими стрільцями, що спричинило до утворення Української Держави (згодом Західноукраїнської Народної Республіки).
Причина четверта. Пізнавально та розважально
Якщо в 1950-1960-ті рр. наповнення журналу відповідало радше старшому шкільному вікові, то надалі він ставав усе більш універсальним. Від вправ із вивчення абетки до досить складних художніх і публіцистичних текстів, а також сценарії ігор, ноти пісень, ребуси — все це можна знайти на сторінках «Веселки». Радо друкували в часописі «сезонну» поезію — як класиків української літератури, так і сучасних авторів та авторок.
Журнал містив сценарії до українських традиційних свят — у кожному дванадцятому числі, приміром, публікували мініп’єсу для вертепу. В 1960-х рр. у «Веселці» публікували двомовні (українсько-англійські) мальописи — як, наприклад «Богдан, козак-характерник» Романа Завадовича.
Щоб американські українці не забували, звідки походить їхній рід, «Веселка» подбала про українознавчі загадки. Так, Мирослав Петрів пропонує дітлахам не просто відгадати назву міста, а й повідомляє про те, чим воно славне й корисне.
Це здивує, мабуть, всіх, —
Є такий чудовий Ріг,
Ні з корови, ні з вола,
Ні зі скрині, ні стола,
Ріг той найбагатший є,
Сталь прекрасну він дає.
(В Україні[1] він, це знайте,
В чужині і не шукайте).
Що ж це є той славний Ріг?
Хто б це нам сказати міг?
Та якщо хтось гадає, що «Веселка» — то журнал лише про українську мову, літературу й культуру, — аж ніяк! Ті, хто любить логічні та математичні задачки, також може відшукати там щось своє! Наприклад, заповнити «магічний числовий квадрат» так, щоб «поземо, і доземо, і навскіс» (себто по горизонталі, по вертикалі й по діагоналі) сума чисел становила 15. Або пропонували уважно вдивитися в оптичну ілюзію та визначити, котре з кіл більше, а котре менше…
Трішки загадкового з «Веселки»
Пропонуємо нашим педагогам та батькам дати дітям або учням лінгвістичну загадку, опубліковану в першому номері журналу «Веселка» за 1954 рік.
Перед вами слова:
Рілля, повіка, лад, небога, фінанси, Яворів, кара, нісенітниця, каталог, молоко.
У кожному з цих слів міститься інше, коротше слово (напр., у слові «повіка» міститься слово «вік»). Початкові букви тих коротких слів складаються на ім’я і прізвище великого українського письменника.
Спробуймо розгадати!
Рілля (чоловіче ім’я Ілля), повіка (вік — кількість років), лад (ад — книжна назва пекла), небога (небо), фінанси (фін — і за новим правописом, і за тим, що його використовували діаспоряни, це слово пишемо з однією н!), Яворів (рів — канава), кара (ара— папуга), нісенітниця (ніс), каталог (кат — мучитель), молоко (око).
Отже, і-в-а-н ф-р-а-н-к-о — авжеж, це Іван Франко.
Причина п’ята. Контакт із читачами
Редакція «Веселки» дбала про те, щоб юні читачі могли спілкуватися з іншими юними читачами. У 1967 р., приміром, подибуємо натхненний лист дівчинки та світлини зі шкільного свята. Такі листи ніби промовляють іншим читачам-українцям: нас багато, і разом ми єдині!
«Ліда Чапельська, учениця 3-ої кляси, прислала нам такого листа: Дорога „Веселко”! Посилаю Тобі світлину з відвідин св. Миколая в українській суботній школі в Ен Арбор, Миш».
У журналі час від часу публікували вірші та невеличкі прозові твори, написані самими дітьми; також юнь ділилася враженнями від прочитаних літературних текстів — наприклад, «Пригод барона Мюнхгаузена». Інколи, читаючи оповідання чи науковий нарис, не відразу розумієш, що писав його не професійний автор, а… дитина дванадцяти років, яка щиро цікавиться навколишнім світом і має багатий словниковий запас.
Де знайти «Веселку» зараз?
На сайті газети «Свобода» є архів журналу «Веселка» за 1954–1995 рр. «„Веселка” була і залишається змістовним джерелом матеріялів для виховання національно-свідомої української молоді», — сказано у вступному слові до архіву.
І я переконана, що й сьогодні, у XXI столітті, діти та їхні батьки, вчителі, керівники гуртків і модератори розмовних клубів можуть знайти в цьому журналі багато цікавого й корисного.
***
А наостанок хочемо поділитися з вами одним цікавим пророцтвом із коміксу «Богдан, козак-характерник» (№ 11, 1970 р.). Відбулася Переяславська рада, від якої Богдан-характерник не зміг відрадити гетьмана.
— Все пропало! — прошептав Богдан-характерник, сидячи в тяжкій зажурі над таємничим джерелом.
— Hi, не все! — нараз почув біля себе голос, оглянувся й побачив діда в довгій рясі.
— Я все знаю! — промовив дід. — Мине багато літ, поки минуться наслідки помилки, зробленої на козацькій раді в Переяславі…
— Як довго цього ждати? Молю вас, старче Божий, скажіть! — Богдан благально обняв діда за рамена.
— Як загримить великий грім! — відповів дід і непомітно відійшов, мов його і не було…
Цей великий грім гримить зараз, у наш час, і ми, українці, є свідками падіння нашого давнього ворога. Перемога настане дуже скоро! Тому нам потрібно бути разом, триматися одне одного так, як ніколи досі. Й обов’язково читати українське, щоб розуміти, навіщо ми разом та хто ми є!
[1] У першоджерелі написано «на Вкраїні». Це можна пояснити тим, що Україна ще не була незалежною і її територія належала до інших держав, тому було припустимим використовувати прийменник «на», а не «в». Проте нині Україна — окрема держава. Вживати «на» з назвами держав неправильно та нелогічно. Тому я зробила цю заміну. — Авт.
Авторка: Олександра Малаш