30 березня святкують день народження Ван Гога. Дивовижно, наскільки перегукується життя всесвітньовідомого митця з певними моментами в біографії великого українця Олекси Новаківського (1872–1935) та наскільки близькі поміж собою їхні творіння.
І саме 30 березня о 18:00 відбулася зустріч із праонукою Олекси Новаківського – Дзвениславою Новаківською. Говорили про те, чому настільки талановитий митець, потужний лідер, за яким могла піти молодь, був знецінений і покараний.
Під час розмови було розіграно репродукцію картини Новаківського (розфарбовку за номерами) за найкраще запитання. Частину розповіді Дзвенислави ми вирішили показати вам…
Про Ван Гога Новаківський не міг знати нічого, адже той помер невідомим. Два митці витворювали один стиль, фактично перебуваючи по обох сторонах Європи. Та в певний момент нідерландський художник, який за життя недобрав слави, чиї картини майже не продавалися, – перетворився на бренд. Щодо Новаківського маємо зворотну історію: людина, яка за життя була self-made man (Олекса був народжений 150 років тому в сім’ї простого лісника в селі на Вінниччині і свідомо обрав свою професію десь у 5-6 років), єдиним українцем, який закінчив Краківську академію, ще й з такою кількістю відзнак. Польща за цього українця дуже активно боролася. Перед ним була можливість кар’єри в будь-якому тогочасному європейському місті, варто Олексі було визнати себе поляком. Але він на це не погодився.
Є дві причини, чому Новаківський не став українським Ван Гогом. По-перше, мій прадід був близьким другом митрополита Андрея Шептицького (який став і його меценатом), а тому з приходом радянської влади не міг не потрапити під пресинг. Постать Шептицького свідчила про те, що можна було бути українцем і бути водночас впливовим та соціально зорієнтованим. (До речі, коли 24 лютого 2022 року російські окупанти почали колапсувати наші держави, «Єдині» взяли на себе відповідальність за вплив на простір). Якби більшовики не захопили Україну, в українців був би шанс збудувати на наших теренах Швейцарію.
По-друге, коли в 1972 р. ЮНЕСКО вирішила святкувати річницю Новаківського, СРСР вирішив теж «щось зробити» в цьому напрямку; мій дід, який на той момент був головним архітектором Львова, вирішив відкрити музей. І це був час, коли за підтримку українського могли вивезти в ліс і розстріляти! Щоб відкрити музей, потрібно було змістити акценти на тих картинах, які зображали звичайне життя людей – це улягало метафорі «робітників і селян». Таким чином ім’я мого прадіда привідкрилося, повернулося в поле зору і, по-суті, це була «розпакова», з іншого ж боку – творчість Новаківського була примітивізована (подібно до того, як про Шевченка говорили, що він писав про тяжку долю селян). І досі, на жаль, живе стереотип про Новаківського, що це – художник селян і робітників.
У «Пласті» запропонували святкування річниці Новаківського. Потрібно було пояснити молодшим дітям, хто він такий і чому він такий особливий. І ми закцентували на тому, що Новаківський, по суті, заклав революцію! Тривалий час професія художника означала, що ти працюєш на когось, при дворі (згадайте да Вінчі, Мікеланджело). Те, що відбулося в кінці XIX ст. – це був вихід за межі академічного середовища; тобі не потрібно постійно бути в майстерні, щоб малювати. Художник відтоді міг виїжджати на природу, щоб малювати з натури, а не з пам’яті. Новаківський, подібно до Моне та Міядзаки, щоб малювати якісно і фактурно, їхав на природу, щоб спостерігати, чути, бачити, вчитися в природи форм та динаміки. Коли ми почали розповідати дітям про Новаківського, виявилося, що пленер – найкраща історія для того, щоб пояснити феномен митця.
Оскільки не було України як держави і тривалий час не було зрозуміло, чи буде Україна існувати, чи ні, вибір бути на боці України й ідентифікувати себе українцем – це був дуже зухвалий виклик. Але мій прадід був людиною дуже цілісною і йшов проти течії.
Стираючи імена таких, як Новаківський, росіяни стирали можливість подумати, що українець може бути не селюком, не бідним, не жалюгідним… Стирали можливість подумати про успіх українців як окремої одиниці, незалежної від росії. Коли ми стираємо пам’ять, ми не маємо на що спертися, в нас розвивається синдром самозванця. Ліки від цього – знання історії свого роду. Коли я досліджую свій рід, виявляється, що мені є на що спертися!
Ми зараз спостерігаємо, що зіткнулися не просто дві країни, а дві культури. В однієї з них – смерть і пустота як культ (подивіться, якими стають міста, які росіяни окупували). В нас же відбувається бум культури й мистецтва, велике розгортання про те, як ми проживаємо виклик смерті; ми творимо, щоб було що протиставити смерті й пустоті, перестворюємо себе. Мистецтво – це спосіб не просто витримати війну та смерть, а перевинайти себе в цій трагедії, в якій ми опинилися і яка вимагає від нас бути іншими. Це наша українська суперсила – вміння зустрічати з відкритим забралом світові виклики.
Докладніше про Олексу Новаківського ви можете почути тут. А познайомитися ближче з його працями – ось тут.