Письменник, лікар і перекладач Степан Руданський: «Росія намагалася показувати українських митців як обмежених малоросів, які або нили про минуле, або розказували гуморески про секс»

6 січня — день народження поета, який народився на Поділлі, навчався в Петербурзі, помер у Криму, посварився з батьком, перейшов на українську мову, вивчився на лікаря, а не на попа, й переклав Гомерову «Іліаду» та Вергілієву «Енеїду». Про життєвий шлях непересічної особистості, автора «Повій, вітре, на Вкраїну» та динамічної української версії міфу про Віщого Олега читайте в нашому ексклюзивному інтерв’ю зі Степаном Руданським.

— Степане Васильовичу, ви прожили так небагато років (усього 40), але стільки встигли, що вам міг би позаздрити будь-який вічник. У чому секрет вашого успіху?

— Я не боявся пробувати нове. Найгірше, що може статися з людиною — це смерть. Бо після неї вона вже нічого не здатна ні вирішити, ні обрати. Але ж помирають рано чи пізно всі. Головне — щоб по твоєму фізичному зникненню лишилося те, за чим тебе впізнають. Я над цим працював постійно. 

Я медик, а отже, бачив смерть упритул. Але я бачив дещо більше за неї — вічне життя. Даруйте, що з цього починаю нашу розмову, але коли у 1870 р. помер Амвросій Метлинський — мій побратим, письменник, учений, перекладач, — я робив автопсію. І весь час думав над його словами: «Українська мова вимирає, її всі забудуть». Хай як це прозвучить цинічно, та Амвросія вже давно на світі нема, а українська мова… самі бачите. Бо щоб зберегти життя людині, мові, народу й так далі,  треба для цього щось робити. Само воно з неба не впаде.

 Ви почали з того, що не схотіли бути священником, як батько. Чому? Ви ж закінчили Подільську духовну семінарію, але вирішили стати лікарем. Це був бунт?

 Розумієте, служити Богу можна по-різному. Наприклад, продовжувати життя його творінням. Христос та його учні зцілювали хворих, інколи навіть безнадійних. У звичайної людини менше можливостей, але вона може використовувати науку, доказову медицину. Вперше я прооперував під наркозом, коли був студентом другого курсу. А як швидко би я когось зцілив, якби був батюшкою? Отож-то.

Ще скажу, що тогочасна церква була прямим шляхом до русифікації. Я це бачив на прикладі свого батька й багатьох семінаристів, які зі мною навчалися.

Але якщо ви думаєте, що я приїхав до Пітера, склав там іспити й першого вересня вже пішов на пари, то я вас розчарую. Церква — то такий лабіринт, до якого вхід — гривня, а вихід —десять. Щоб потрапити до світського закладу освіти саме студентом, а не вільним слухачем, я мав відмовитися від духовного сану, у якому перебував як син священника та випускник духовної семінарії. Ця процедура тяглася рік, доки мені видали потрібне свідоцтво.

 Як на ваш учинок зреагував батько?

— Йому було важко це прийняти. Взагалі я був незручною дитиною. Наприклад, перейшов на українську мову. За це батько називав мене невдячним, казав, що я завдаю болю його серцю, бо писав йому листи не «почтенно» (тобто не писав російською), і він якось заявив, щоб я або писав «не по-малороссийскому», або взагалі нічого не писав. Ну, я й перестав із ним спілкуватися.

Батько намагався заборонити мені українську, якою розмовляв мій прадід, але я знав, що мене й після моєї смерті послухають чотирнадцять мільйонів моїх одномовців. І бачите, як усе відбувається зараз?

 Не боялися зросійщення в Петербурзі?

— Тарас Шевченко ж не зросійщився, хоча й викладали йому російською, і друзі-митці спілкувалися російською. У нас у Петербурзі була дуже свідома українська громада. Там видавали журнал «Основа», який заснували Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, сестра Василя Білозерського Ганна Барвінок. Ми вистояли.

Звичайно, якби в Україні була можливість здобувати вищу освіту, то навіщо б мені було їхати до імперської столиці? Тим більше, там я підхопив туберкульоз, який мучив мене все життя і вкоротив віку. Але ж на українських землях було геть усе зруйновано. І це я ще вчасно почав писати, коли можна було хоч десь надрукувати зо два вірші. Можна було пожити трохи довше, відчути себе письменником у 70-х роках, злетіти на крилах натхнення і вдаритись об Емський указ. Це до питання, як я все встигав. Відчував, мабуть, що другого шансу не буде. 

 Ви писали й веселі співомовки, й тужливі ліричні пісні, й серйозні історичні поеми. А ще перекладали античну літературу, Біблію. Що для вас найорганічніше? Ви романтик, гуморист, лірник, просвітник?

— Це все — різні грані мого творчого «я», це різні грані буття українців. На жаль, російська пропаганда в усі часи робила так, щоб українська література сприймалася або як «ниття», нудні оповідки про село та кріпаків, або як розважальний, як зараз кажуть, контент —гуморески про секс, наприклад… А ми можемо розповісти світу нашу історію не згірше ніж Гомер переповідав міфи про Троянську війну. Ми можемо спонукати до замислення. Ми можемо все, якщо нам не заважати.

Але ж заважають — не те слово. В українських школах українські діти вивчали «Песнь о вещем Олеге» Пушкіна. А чому не мого «Олега, князя Київського»? Щоб на підсвідомості в українських дітей записувалося: «Це не ваша історія, українці! Це наша історія!» Ми повинні з-поміж українським і російським обирати українське. Українські переклади, українські пісні, український гумор. Щоб не втрачати відчуття своєї історії й узагалі буття. 

 Ваші твори були опубліковані за життя?

— Усе залежить від того, яке значення вкладати у слово «публікація». Доки я був живий, мої поезії не виходили друком цілими книжками, але я мав три рукописні томи балад, пісень, перекладів. У 1859 р. деякі мої твори були надруковані у тижневику (вибачте за цю назву, але з пісні слів не викинеш) «Русский мир». Трохи було в 1862 р. в «Основі». А вже в 1880 р., тобто після моєї смерті, Олена Пчілка видала ту тоненьку книжку під псевдонімом «Н-й Г-ь Волинський». А вже в 1895–1903 були надруковані сім томів моїх творів. Цим виданням я завдячую Іванові Франку та Агатангелові Кримському, які за мене вболівали. У 1910 р. семитомник був перевиданий. Найповніше і найбільш прокоментоване видання — тритомник 1972–1973 р. У 2007 р. у видавництві «Перун» випустили книжку «Усі твори в одному томі». Там були й ті співомовки, які раніше поширювалися лише в рукописах.

— Чи правда, що журнал «Основа» попервах прийняв вас нерадо?

— На п’ятдесят відсотків (сміється). Василь Білозерський, головний редактор, був за те, щоб друкувати мої твори, а редактор Пантелеймон Куліш — проти. Ба більше — на листи, у яких читачі «Основи» схвально відгукувалися про мої «Гей-гей, воли» та «Повій, вітре, на Вкраїну», Куліш відписував, що «Руданського вірші нікуди не годяться» й стверджував, буцімто й Миколі Костомарову, і Тарасові Шевченку не сподобалася моя творчість. А чи це правда… ну, не знаю.

— Що то за такий цікавий псевдонім — Козак Вінок Руданський?

— Вінок — це український переклад мого церковного імені Степан, Стефан. Вінок носила богиня кохання Афродіта, терновий вінок одягли на голову Христові… Чому козак? Бо козак — це не просто персонаж веселого мультфільму, з люлькою та в шароварах. Козак — це людина зі зброєю в руках. Я бачив себе таким, хоча ніколи не вбивав, а, навпаки, повертав до життя.

Мушу сказати, що це не єдиний мій псевдонім. Уже після моєї смерті була видана збірка з 28 творів, підписана як «Невеличкий гурток волинський». Точніше, «Н-й Г-ь Волинський».

 Кажуть, за поезією «Повій, вітре, на Вкраїну» ховається драматична любовна історія…

— Щось ніби схоже на те. Ще студентом Кам’янець-Подільської духовної семінарії я познайомився з хорошою дівчиною  Марією Княгницькою. Ми покохали одне одного, я запропонував їй руку й серце. Марія погодилася. Але потім я вступив до Петербурзької медичної академії. Тобто спочатку вийшов зі священничого сану, а потім вступив — з усіма відомими наслідками: безгрошів’я, сварка з родиною… Словом, Маріїна мати була категорично проти нашого шлюбу. Чи то Марія сама вирішила вийти заміж за іншого, чи то мати видала її силою — не знаю. Та й нецікаво тепер. У Петербурзі я написав вірш «Повій, вітре, на Вкраїну», який був присвячений Марії. Це її я покинув на рідній землі. До речі, її чоловік Іван до одруження мріяв піти в монастир. Не пішов, адже мусив доглядати хворого батька. З Марією в шлюбі вони прожили недовго — лише 12 років, потім Марія пішла з життя. А я зустрів іншу жінку — Євдокію, Явдоху. Це було вже в Ялті. В Явдохи помер чоловік, лишилися діти. Ми одружилися, в нас народилися син і донька. 

Хай там як, але «Повій, вітре, на Вкраїну» полюбився читачам. Його поклала на музику Людмила Александрова — та сама, що перетворила на пісню відомий вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». 

 Ви перекладали самі, а чи перекладали вас?

 От, до речі, «Повій, вітре…» переклали угорською, польською, французькою, англійською, італійською. Мене не лише перекладали, а й крали. Був такий данський письменник Тор Ланге. Він трохи переробив текст і в 1902 р. вмістив його до збірки народних пісень. Такий от я данський народний поет…

 …І улюблений автор еротичного журналу «Лель».

— Так, мої співомовки публікувалися й там. Кажуть, ці «приказки для дорослих» сприймаються там як вірші XX століття. А написані в XIX. Тому, як хто почне розповідати, що українці були цнотливими і дітей їм приносив лелека, можна сміливо зачитувати «Кольку», «Зробіть собачку», «По старій печаті» або «Указ». Українці сприймали секс позитивно та весело. В усі часи. І те, що мої тексти опинилися в «Лелі» — яскраве свідчення цього.

 Розкажіть про ваше життя у Криму.

 Мене до Ялти відправили хоч і не з моєї волі, а проте там я був лікарем, був мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської округи. Я придбав ділянку й віддав її частину під спорудження міського фонтана. Там, у Ялті, був написаний драматичний твір  дивоспів«Чумак». І там я перекладав «Іліаду» Гомера та «Енеїду» Вергілія. 

На жаль, у Ялті спалахнула епідемія холери, і я, хоч і намагався врятувати інших, себе врятувати таки не зміг. Пам’ятаю, Михайло Драгоманов хотів почитати мої твори. А я вже тоді лежав, сил не було ні на що. То я й відписав, що більше літературною творчістю не займаюся. Бо туберкульоз, холера, нервове виснаження, тиск начальства — це справжнє комбо. 

— У своїх творах ви вживаєте такі слова, за які б зараз вас банили в соцмережах. Особливо про росіян.

— Так. Проте мушу сказати, що в моїх гумористичних і сатиричних співомовках перепадає всім — і українцям теж. Тому що сміх — це можливість побачити себе збоку. Росіяни, наприклад, ображалися на мене за «Московськую справу», в якій москвини перебріхують польські прізвища на московський лад,  але ж вона актуальна й зараз. Вони все перейменовують і перекручують. Навіть зараз на окупованих територіях чіпляють таблички з російськими назвами. Бо мова має значення.

— У вас є, можна сказати, пророчий вірш про чорнобиль, який запалає…

— Поети завжди беруть інформацію про майбутнє звідкілясь, самі не знають ізвідки. «Могила» — це текст про ті часи, які я застав (адже від зруйнування Катериною нашої славної Запорізької Січі минуло небагато, щоб забути про наш унікальний феномен козацтва), і водночас про прийдешнє, для наступних поколінь. Бо Російська імперія, Радянський Союз — це все та сама імперія під різними назвами. 

 Історія повторюється?

— Безперечно. Ось, наприклад, вірш, покладений на музику, зараз його виконує Тарас Силенко. Там є такі рядки:

Гукни, мати Україно,

Безталанна вдово!

Може діти на твій голос

Відгукнуться знову!

Може, знову розв’яжуться

Зав’язані руки,

Може, знову дзвенітимуть

Козацькі шаблюки!

Коли ж знову до нас прийдуть

Московські онуки,

То смерть за смерть,

А кров за кров, а муки за муки!

Гукни, мати Україно,

Та тільки скоріше,

Бо чим далі п’ють кров з тебе

Все більше і більше!

Ніби нічого й не змінилося за ці двісті років. Україна зараз мусить голосно, дуже голосно гукати, щоб її почули у світі. Але, здається, її нарешті не лише чують, а вона в очах інших народів постає вже як феномен, про який досі ніхто нічого до пуття не знав.

 Дякуємо вам, Степане Васильовичу, за цю теплу розмову! Що б ви побажали сучасним українцям?

— Вірте в себе. Вірте у свою ідентичність та історію. Не прогинайтеся ні під кого, будьте собою. Це єдиний спосіб зберегти себе й виростити гідних нащадків. Будьте тими дубами, про яких я колись писав:

Нехай гнеться лоза,
А ти, дубе, кріпись,
Ти рости та рости,
Не хились, не кривись;

Ти глибоко углиб
Твердий корінь пусти,
Гілля вгору розкинь,
Ти рости та рости!

І до пекла дістань,
І у пекло заглянь,
І до хмари дістань,
І на небо поглянь.

І весь світ обдивись,
І усе розпізнай;
І що доброго є,
Ти у себе впивай.

І у силі, в добрі,
Як скала, затвердій
І, як сторож-силач,
Над землею ти стій;

І пташки світові
Защебечуть тобі,
І співак одпічне,
Заспіває тобі.

А як буря лиха
Тебе з місця зіб’є
Або хмара-гора
Тебе громом уб’є —

Світ почує ту смерть,
І повітря здрижить,
І ліси загудуть,
І земля задвижить;

І пташки пролетять,
Спогадають тебе,
І співак перейде,
Не забуде тебе!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Зареєструватись безкоштовно

Учасниками проєкту можуть бути громадяни України та громадяни інших держав, окрім громадян тих держав, які проголосували «проти» резолюцій Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй «Principles of the Charter of the United Nations underlying a comprehensive, just and lasting peace in Ukraine» від 23 Лютого 2023 року або 68/262. Territorial integrity of Ukraine від 27 березня 2014 року(Росія, Білорусь, КНДР, Еритрея, Малі, Нікарагуа, Сирія, Болівія, Куба, Зімбабве, Судан, Вірменія, Венесуела)

Курс переходу на українську мову

Для тих, хто прагне:

  • почати говорити українською;
  • перейти на українську в щоденному спілкуванні;
  • отримати психологічну підтримку та мотивацію в процесі переходу на українську.

Учасники отримають:

  • щоденні завдання та навчальні матеріали;
  • поради психолога під час переходу;
  • розмовні клуби – очні та онлайн;
  • Friendly-чати підтримки;
  • сертифікат.

Граматичний курс української мови

Для тих, хто прагне:

  • опанувати базові теми для використання української мови в повсякденному житті;
  • вдосконалити свою мову та поповнити словниковий запас;
  • позбутися росіянізмів.

Учасники отримають:

  • тести, щоденні завдання, аудіо-, відеозаписи до уроків;
  • підбірки корисних джерел для поглиблення знань про граматику та лексику української мови;
  • онлайн-ігри з вивчення української;
  • навчальні класи онлайн;
  • сертифікат.

Вітаємо!

Наступний крок: приєднатися до нашої Telegram або Viber-групи!

Вас зареєстровано на курс “Єдині”: 28 днів підтримки у переході на українську мову. 

Просимо не поширювати це посилання серед осіб, не зареєстрованих на курс.

Учасниками проєкту можуть бути громадяни України та громадяни інших держав, окрім громадян тих держав, які проголосували «проти» резолюцій Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй «Principles of the Charter of the United Nations underlying a comprehensive, just and lasting peace in Ukraine» від 23 Лютого 2023 року або  68/262. Territorial integrity of Ukraine від 27 березня 2014 року (Росія, Білорусь, КНДР, Еритрея, Малі, Нікарагуа, Сирія, Болівія, Куба, Зімбабве, Судан, Вірменія, Венесуела)

Вітаємо!

Наступний крок: приєднатися до нашого Telegram або Google Classroom!

Просимо не поширювати це посилання серед осіб, не зареєстрованих на курс.

Учасниками проєкту можуть бути громадяни України та громадяни інших держав, окрім громадян тих держав, які проголосували «проти» резолюцій Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй «Principles of the Charter of the United Nations underlying a comprehensive, just and lasting peace in Ukraine» від 23 Лютого 2023 року або 68/262. Territorial integrity of Ukraine від 27 березня 2014 року(Росія, Білорусь, КНДР, Еритрея, Малі, Нікарагуа, Сирія, Болівія, Куба, Зімбабве, Судан, Вірменія, Венесуела)