«Вічний парубок української літератури» – так називав його Степан Процюк. Справді, Іван Нечуй-Левицький обрав літературу, а не одруження та народження дітей, обрав українську культуру, а не російську. Усе життя письменника – намагання йти вузькою стежкою, входити тісними ворітьми, обирати складніші, небезпечніші маршрути. І саме він уперше заговорив про те, що українському письменству, щоб стати самобутньою, взагалі не потрібна «вєлікая русская» культура. Ба більше – і в художніх творах, і у наукових працях Нечуя-Левицького маємо детальний аналіз відмінностей між національними характерами українців і росіян – як ви вже здогадалися, на користь українців.
Більшість сучасних українців знає про Нечуя-Левицького завдяки його повісті «Кайдашева сім’я», за мотивами якої у 1993 р. знято однойменний фільм (режисер – Володимир Городько), а у в часи Незалежності – осучаснену версію «Спіймати Кайдаша», режисеркою якого стала Наталя Ворожбит. Та й фільм 1961 року «За двома зайцями» режисера Віктора Іванова почався з п’єси «На Кожум’яках», яку адаптував Михайло Старицький.
До речі, героїню «Кайдашевої сім’ї» звати Мотрею, як Іванову бабусю, завдяки якій майбутній письменник ізмалечку занурився у рідні традиції, адже скрізь, де відбувався масовий захід, бабуся Мотря брала онука з собою. І чи не може бути так, що саме в цих відвідинах і бабусиному наставництві варто шукати початків його праці «Світогляд українського народу»?
Різні нації, різні світи
Можливо, багатьом відома також повість «Хмари» – про науковий та особистий шлях двох семінаристів – українця й росіянина, – і їхніх доньок. Із перших сторінок Нечуй-Левицький змальовує портрет росіянина – семінариста з Тули. Степан Воздвиженський ненавидить Тулу, та й у Києві намагається встановити свої порядки. Хоча які там «порядки»?
«У Воздвиженського кожна річ лежала не на своєму місці. Він кидав книжку куди траплялось, висовував з-під ліжка якусь скриню й не підсовував її, а кидав серед хати. На іого неприбраному ліжку так і лежало все гніздом. На столі в його валялось усе: книжки й папір вкупі з хлібом, сіллю, сахаром, гребінцем і ковбасою».
Аж дивно, що в ньому знайшов українець – чепурний Василь Дашкович. (А що ми, українці, загалом упродовж тридцяти років намагалися знайти в росіянах?)
«Дашкович дуже любив чистоту, здається, по природі. Його столик був застелений скатертю, його ліжко стояло прибране й застелене. Часто він брав лінійку і вигладжував нею скарбове біле з синіми берегами одіяло так, що на ліжку не було і складочки. Він сідав і лягав на ліжко дуже обережно і дуже не любив, як хто сторонній товкся на його постелі. Воздвиженський сміявся з того і не раз по виході з хати Дашковича перевертав все на його ліжку догори дном. Вертаючись додому, Дашкович заставав на постілі ніби слід землетрясіння…»
Непотрібність усього російського для України
Навряд чи хтось вивчає зараз у школі наукову розвідку «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» (1878). А було б слушно, бо в цій праці автор відповідає на питання багатьох наших сучасників в усьому світі – питання зазвичай саркастичне: чому, мовляв, в Україні було так мало цікавої літератури, «де ваші Шекспір, Байрон і Бальзак?». Саркастичне, бо кожному українцеві відомо:
«На Україні великоруські школи іґнорували народний український язик. Уряд не пускав
його в школи. Петербурзькі царі видавали укази, забороняючи печатати українські
книжки, повисилали українських писальників то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ
в Великоросію[1]. Великоруська журналістика знущалась над нашим язиком та літературою. Трудно й до сього часу розвиватись українській літературі в Руському царстві.»
А для фахівців, які досліджували національне відродження інших поневолених народів, очевидно:
«Німці не давили так чеської та польської літератури, турки – болгарської та сербської, як московські брати-слов’яни давлять українську».
Саме через те наша класика народжувалася в таких муках, – бо російська імперія весь час намагалася зробити так, щоб українська література взагалі перестала існувати, – і зовсім не тому, що українці недостатньо творчі, не надто глибоко мислять чи не мають оригінальних ідей.
Іван Нечуй-Левицький переконаний: лише у своїй українській літературі читач-українець може знайти й соковиту мову реальних упізнаваних людей, які його оточують, і зануритись у відомий, рідний йому світ. Натомість російська література видається письменникові байдужою, штучною:
«Недостача елеґантности, естетичности, фантазії й глибокого серця зразу дає впізнати великоруські поетичні твори, по більшій частці холодні, як полярний лід, і монотонні, як снігове полярне поле. Пушкінові поеми неначе чудові цяцьки, вирізані з льоду, і так холодні, як лід».
Ба більше – автор у цій розвідці, набагато докладніше, ніж у «Хмарах», висвітлює відмінності між українцями й росіянами. Так, він наголошує на тому, що українській громаді чужа ідея підкорятися одній людині, а натомість властиві демократичні прагнення: вона «вона любить і виносить власть збірну, власть цілої громади». І порівняймо росіян, для яких «цар-батюшка» – то велика частка їхньої ментальності, а слово начальника – закон, перед яким тремтять, не сміючи заперечити.
Нечуй-Левицький не шукає «хороших русских». Він закликає тримати дистанцію в культурному полі та не обманюватися богомільністю московитів, під прикриттям якої вони намагаються звабити вірян-українців. Адже у молитвах росіян немає й ніколи не буде щирості, та й Бога там ніколи не було й не є – не може любити Бога той, хто ненавидить людей:
«Їх релігійність (…) вся основана на обряді, на букві, на зверхности, вона не має в собі
нічого морального. Каже ж великоруська приказка: “Мужик перекрестится, а потом
зарежет”. Од того страшного деспотизму виходить те дике самодурство, той гніт, те
звірство (…), що проявляється у великоросів».
Але повернімося до мистецтва. Насамперед – до фольклору, в якому відбивається підсвідомість народу, та частина його світогляду, яку можна закамуфлювати гарними манерами, освітою, дипломатією, – одначе пісня виносить на-гора те справжнє, чим дихає і живиться народ, його справжню суть.
Одна з функцій творчості – показувати, відтворювати навколишній світ. Яким же малює світ «великоросів» їхня народна пісня? Грубим і меркантильним. Таким, у якому гроші, взагалі матеріальне – найголовніше, й тому найприємніший комплімент людині, її погляду – що вона «поглядит, как рублем дарит». Іван Нечуй-Левицький зауважує: «На Україні се буде зовсім навиворіт: про злого чоловіка кажуть, що він “гляне, неначе п’ятака дасть!”»
То чи здатна, на думку письменнику, російська культура дати щось корисне культурі українській, додатно (або, яка казав сам письменник, «покладно») вплинути на її розвиток? Візьмімо, каже він, українські весільні пісні. Дружки, як велить традиція, кепкують зі старостів:
Наш староста з міста,
В його голова з тіста,
Зуби з петрушки,
Очі з чернушки;
А на лиці діри,
Повлазили щури,
Голова сніпками вшита,
Борода ґонтом підбита.
Та, по-перше, й сам текст незлобливий, нагадує сучасні дитячі дражнилки, веселі барвисті карикатури чи мультфільми. До того ж дружки, за сценарієм, просять у старости вибачення та лагідно кажуть про нього:
Наш староста старенький,
Як голуб сивенький.
Натомість на російському весіллі дружки кленуть свата й сваху:
Да тебе свату большому
На ступень ступить – ногу сломить,
На другий ступить – другу сломить,
На третий ступить, голову свернуть.
Да трясло бы тя, повытрясло!
Да сквозь печь провалитися!
Да в мясных щах сваритися!
Я кладу жалобу что на сватью на большую,
На лукавую, на вилявую,
На змею семиглавую!
Семиглавую, семихвостую!
Чтобы тебе, сватьюшка,
Сыновей бы те розбойников!
Дочерей-посиделочек…
Умереть бы тебе, сватьюшка!
Чи, можливо, росіяни здатні розповісти про кохання? Дзуськи! В них і кохання якесь, м’яко кажучи, дивне. (Є влучна цитата з «Інститутки» Марка Вовчка на цю тему: «Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи»). Іван Нечуй-Левицький наводить одну з ліричних пісень, у яких «чудно» – то дуже м’яко сказано. (Саму пісню не цитуватиму, бо вже знудило, доки читала):
«великоруська дівчина малює собі мрію про свій ідеал, про кохання парубка, котрий
подививсь на неї по-звіриному так, що в неї одежа попоролась, розтопилось золото й
намисто й перли потріскались… картина чудна для української музи і дуже нагадує
деспотизм турецьких пашів в їх гаремах над нещасними рабинями або кохання розбійника з шаблею в руці над головою дівчини».
І ці люди вирішили навчити любові – кого? Тих, у кого навіть любовні пісні випромінюють свободу, не кажучи про власне стосунки в сім’ї? Ось як описує Нечуй-Левицький у «Хмарах» сімейний побут українки Марти Сухобрус та росіянина Степана Воздвиженського:
«Горда, розумна й завзятуща, як щира українка, Марта зовсім не була зугарна по своїй вдачі кориться деспотизмові чоловіка, а навпаки, їй бажалось всім правучать в домі і в хазяйстві. Воздвиженський вивіз з Тули зовсім інший погляд загалом на всіх жінок. Мартина енергія й злість зовсім збили його з пантелику».
У росіян, наголошує митець, «панує деспотизм батька над цілою сім’єю, над жінкою, над дітьми».
Зовсім інакша родина українська:
«Жінка й діти слухають батька тільки розумного і не знесуть ніякого самодурства. Якби український міщанин або купець задумав витворяти такі паскудства, як Большов або Кит Китич[2], то енерґічна жінка гризлась би з ним по половині і таки б поставила на свойому, а сини тягали б такого скаженого батька за чуприну. Що ж путнього винесе з театру наша буржуазія, подивившись на комедії Островського? Хіба те, що чоловік повинен дуріти в хаті на всі застави, а жінка й діти повинні йому кланятись у ноги… Островський може мати на Україні вплив тільки одкидний (негативний), а покладного (позитивного) не може мати ніякого.»
І якщо Нечуй-Левицький цілком схвально ставиться до того, що українська інтелігенція читає книжки західноєвропейських авторів, то російська література взагалі не потрібна українському читачеві, адже вона – зовсім не про українське суспільство, не про українську вдачу. Її місце повинна посісти рідна, українська. Саме тому персонажі художніх творів Нечуя-Левицького зачитуються «Кобзарем» і майже ніколи – російськими авторами.
Підсумовуючи…
«Чи годиться великоруська панська література для нашої української аристокрації? Чи впізнає вона себе в тих художніх типах? Чи стане вона од того кращою? Ми думаємо, що ні».
Письменник вважає, що лише своя, рідна література, неодмінно українською мовою, може наповнити та збагатити нашу читацьку аудиторію. «Мова старої баби» – мова простого народу, представники якого не навчалися в університетах, натомість, керуючись природженою мудрістю й дотепністю, «скажуть мов одрубають», – це та мова, якою варто писати українським письменникам, щоб персонажі були читачам близькі в усіх сенсах цього слова:
«Нова літературна школа потребує, щоб для козаків були обмальовані такі ж самі козаки, а не хтось інший, щоб вони побачили в книжках таки себе, свій живий образ, з його вартістю й недостачею, і тільки по такій літературі вони можуть рости і розвиватись».
І ми віримо в те, що силами наших письменників і всіх, хто їх читає, хто обирає українське – ми зможемо довести собі та світові, що наша література вартісна, що вона майстерна, глибока й самобутня.
Тож виконуймо заповіт Івана Нечуя-Левицького, читаймо українську книжку, й нехай чарівна парасолька митця, з якою він майже ніколи не розлучався, закриє небо над Україною!
[1] Терміни «Великоросія», «великоруський» за життя І. Нечуя-Левицького позначали відповідно Московію та московське. Натомість «Малоросією» російські імперці називали українські землі, а «малоросійським нарєчієм» – українську мову, якою забороняли публікувати наукові праці – лише художню літературу, та й то до Емського указу 1876 р., коли заборонили друкувати будь-що українське.
[2] Персонажі п’єс російського письменника Миколи Островського «Свої люди – замиримось» та «У чужому бенкеті похмілля», тиранічні та свавільні особи.